Які ви молодці, що все це прочитали! Минаємо ще завод сухого знежиреного молока, а вже за ним - лісок. От і потрібна нам Підгора.

	Історія Підгори

Як свідчить вже сама топоніміка, село Підгора дійсно розташоване під вкритою лісом горою. Поганенькою дорогою піднімаємося туди, звернувши на початку села праворуч, - і потрапляємо на територію потрохи відновлюємого монастиря, поруч з яким за парканом, прикрашеним колючою проволокою, знаходиться купа військової техніки та вже згадані локатори - здається, все це безхозне звалище металобрухту. Довгий час територія Підгорянського монастиря належала військовій частині, що не могло згубно не позначитися на стані пам"ятки. Зараз мілітаристи відповзли від старих стін, але все ще знаходяться неподалік.
Ще один похмурий сусід конвенту - новий цвинтар, що безжальним кротом нариває під старими стінами один червонуватий горбок з м'якої місцевої землі за іншим.
Неподалік руїн розкинулося поле, яке місцевий люд називає Гуртівнею. Звідси, можливо, зародилася Теребовля - археологи віднайшли у цьому місці сліди поселення трипільських часів. І не дарма давні люди а за ними й монахи, обрали цей п'ятачок червонуватої землі: височина з трьох боків оточена лісами, а з четвертого - абсолютно неприступна завдяки водам Серету.
Як не дивно, але про це місце в самому серці подільської Галичини майже немає документальних свідоцтв. Це підтверджує і інвентар Підгорянської обителі за 1777 рік, у якому згадується про документи, які внаслідок нападів турок або й від старості були знищені. Невідома конкретна дата заснування конвенту. Можна посилатися лише на скупі та непрямі свідоцтва, як-от, скажімо, на Специфікацію документів і фундацій Василіянських монастирів, пред'явлених високів губернії у 1776р. прокуратором ЧСВВ Севастяном Янковським: там вказується, що монастир заснований начебто руськими князями Васильком і Володарем Ростиславичем, тобто у ХІІст. Коли цим краєм заволоділа Польща, первісна фундація монастиря була збережена - разом з приналежним селом Семенів. Достідник історії монастиря Володимир Вуйцик вважає, що свідоцтвам про княжі часи заснування обителі можна вірити. Є певна паралель з василіанським монастирем у Пліснеську поблизу Підгорецького замку: навала Батия, певно, зруйнувала обидві обителі, обидві вони і відродилися у XVIIст. стараннями дідича Підгірець Станіслава Конєцпольського. А відомий краєзнавець Василь Ільницький проводить паралель ще й з Манявським скитом: такі ж величні розміри, такі ж міцні мури.
Як би там не було, та перша задокументована згадка про Підгорянський монастир відноситься до 1650р., а найраніший фундаційний акт - до 1663р.: привілеєм від 8 липня, виданим у Шаргороді, король Ян Казимир підтверджує посідання Семенова з грунтами і млином Теребовельським монастирем, які здавна йому належали.

	А як було раніше?

Яким був монастир віки тому? Значно меншим й дерев'яним, огороджений частоколом та укріплений земляним валом. Від укріплень тих часів не залишилося нічого - все, що бачимо, походить з сімнадцятого століття.

Отже, трапецієвидні мури (144 м з заходу, по 85 м зі сходу та півночі, 75 м маємо на півдні). У кутах були, звичайно округлі оборонні башти, дотепер найкраще збереглася східна, вона навіть вберегла свою первісну циліндричну стелю.

Західна башта вже в новітні часи перетворилася на дзвіницю. Головна вежа з в'їздною брамою зведена у 1716р. (про це нагадує напис в обрамленні вікна на західній стіні). Звідси в південному напрямі тагнеться масивний корпус келій - 63 на 10 метрів, цілковита руїна тепер. А колись тут на першому поверсі містились їдальня, кухня та келії, а на другому - просторі зали. До цього корпусу з підвня прилягає побудована з червоного теребовлянського каменю тридільна церква Івана Хрестителя (24 на 14 м). Храм звернений святилищем до сходу, як і личить за канонами. Запам'ятовується вінонце на її вежі: воно у формі серця. Кажуть. цервка зберегла в своїй архітектурі аркадне склепіння та інші прикмети пізньої готики усуміш з ренесансовими впливами в прикрасах одвірків і наличників. Дослідник галицької старовини Б.Януш вважає церкву старшою за оборонні мури і датує її XVIст.
Монастир зростав, славився на всю околицю своєю чудотворною іконою богородиці - і вже на початку XVIIIст. Преображенська обитель входить до числа найзначніших монастирів галицько-подільського краю. На першому з'їзді об'єднанного чернецтва Львівської дієцезії в Уневі у 1711р. підгорецький ігумен Діонісій Александрович підписується під соборними рішеннями відразу після ігуменів Унева, Маняви, Крехова та Львова. Ім'я цього настоятеля і сьогодні видно на горішньому облямуванні вікна на західній стіні дзвіниці.
На той час у монастирі було 19 ченців (це багато, до речі: середня кількість монахів подільських обителів рідко коли перевищувала 5 чоловік). Аід управою монастиря знаходились Звиняцька та Збаразька обителі. У 60-х рр. XVIIIст. ігуменом стає Іраклій Костецький, який загинув мученицькою смертю в часи Коліївщини. За його правління монастир стає ще й центром студій для чернечої молоді. Тут викладали богословський та філософський курси, була багата бібліотека. Можливо, одна з башт, північно-східна, служила монахам ще й астрономічною обсерваторією.
Розквіт монастиря було перервано австрійською владою 1 січня 1789р. Монастирський будинок продано за 704 гульдена, церква стає парафіяльною, більшість книг з бібліотеки передано Львівському університету та Бучацькому монастирю. Головний церковний престіл опинився у Янівському костелі, іконостас роботи І. Рутковича - у парафіяльній церкві св. Михайла с. Могильниці, розкішний 12-раменний свічник - у теребовлянській синагозі, менший дзвін оселився в Теребовлі, а великий дзвін дістався аж до Зарваниці. Місцевість купив собі граф Дідушицький.
Занепад обителі частково було перервано на початку ХХст., коли церкву за проетом Талея Макловського відновили та покрили бляшаним дахом. Влітку тут відбувалися церковні відправи в свята та неділі. Значно погіршилась ситуація під час першої світової: росіяни не довго думаючи висадили динамітом в повітря старі мури, мотивуючи це тим, що ця оборонна споруда - австрійська. Гм. Одна з стін знищена була повністю. А за динамітчиками підтяглися й мародери з місцевих, які допомогли москалям, розтаскуючи церковне начиння, здираючи бляху з даху храму та розбираючи по камінчику огорожу. Продинаміли бовдури пам'ятку :(.
Ще одна реставрація мала місце в 1926р. стараннями воєводського консерватора. Після Другої світової байдужість влади (монастир спочатку навіть на включили до каталогу пам'яток, які охороняються законом!) оборонні мури продовжували розтаскувати - з них робили дороги (і доля помстилася негідникам: гірших дорог ще пошукати треба). А військові "квартиранти" були фінальним акордом в багатолітньому опусі руйнування Підгорянської обителі. Де був монастир, з'явився склад.

Лише на початку 1990-х років монастир знову отримали віруючі. Парафіяни сіл Зеленче та Підгори під керівництвом пароха Ярослава Стрілки відбудували церкву. На місці однієї з зруйнованих кутових башт встановили дошку, де повідомляється, що башту підірвали у 1960-х роках радянські вояки. на жаль, камінна дошка зроблена з пісковику, м'який камінь стирається під снігом та дощем, ще трохи - і напис не побичить ніхто.

Чи радила б я цю пам'ятку оглянути туристам? Та я б наполягала на відвідинах монастиря для всіх, хто цікавиться історією та архітектурою Батьківщини. Тут - гарно. Побачите - переконаєтесь. Поблукайте переходами келій, порадійте знахідці димоходу чи все ще гарних сандриків на вікнах, погляньте на м'який кратер Серету з амбразури вцілілої оборонної башти, відчуйте себе ворожим шпигуном, проводячи такі-сяки зйомки військової техніки за колючим дротом - я це зробила. Мені сподобалось. Ігорю Хомі, якщо судити по його світлинам - теж.