ГІМН УКРАЇНСЬКІЙ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКИЙ ЦЕРКВІ, ЩО ВИСТОЯЛА, НЕ ЗВАЖАЮЧИ НІ НА ЩО.

 Невелике подільське село, в 20 км. від Теребовлі, 22-ох – від Бучача та 18-ти – від Підгайців. Не потрапити туди важко, бо до цієї християнської святині є багато дороговказів, так що заблудитися майже неможливо. До речі, вже сама дорога на Зарваницю, що в‘ється берегом Стрипи, цікава великою кількістю пам‘яток архітектури.
В книжечці, яку купила в одній з численних сувенірних яток в селі, вказується, що площа села – 213 га, має воно 151 двір, а населення – трохи більше трьох сотен (всього-то!). Село – батьківщина поета і художника В. Гаврилюка (1904), фольклориста Гната Галька (1824–1903) та письменника Євгена Мандичевського (1873–1937).
За легендою, сюди, у тихий закут Поділля, в 1240 р. прибився після зруйнування Києва монголами монах, знайшовши пристанище в лісистій місцині під горою на березі Стрипи. Втомлений скитальством, він заснув – і у сні йому явився образ діви Марії з Ісусом на руках. Монах це місце, де зарвав його сон, назвав Зарваницею. Невдовзі спорудив капличку, в якій вмістив ікону богоматері. Люди, дізнавшись про чудо, почали оселятися тут.
Про славу Зарваниці почув хворий князь теребовлянський Василько і послав своїх слуг за іконою і ченцем, але той відповів, що князь сам повинен прийти до каплички. Його на ношах принесли сюди – і князь нібито зцілився. На знак подяки за одужання він побудував церкву, в яку перенесли чудотворну ікону.
Перша письмова згадка про Зарваницю датується 1458 р. Та сліди людського проживання ведуть ще у перші тисячоліття до н.е. Один з власників села Роман Охоцький знайшов на його території речі ще скіфського часу. У 1662-1688 рр. Зарваниця була знищена турецькими нападниками, які спалили також церкву і монастир, та ікону вдалось врятувати. Її було перенесено в нову дерев‘яну церкву, яку спорудили в центрі села. В ній 1740 р. помістили також чудотворний образ Христа, який коронував в 1742 р. львівський митрополит Атаназій Шептицький.
Дерев‘яна церква згодом згоріла. На місці, де вона стояла, зберігся кам‘яний хрест.
У 1754 р. за допомогою тодішнего власника села графа А. Мйончинського вимуровано четвертий з часів заснування Зарваниці храм Пресвятої трійці, який захоплює простотоб архітектурної форми. Будівля хрещата в плані із заокругленою апсидою, до якої примикають дві прибудови. Стіни флаковані стовпами. Двосхилий дах увінчує високий ліхтарик. До нової церкви було урочисто перенесено обидві чудотворні ікони.
В 1867 р. папа пій ІХ надав іконі Зарваницької богоматері відпустового значення. З того часу починаються відпустові дні, коли тисячі прочан відвідують це місце. В 1894 р. біля джерела вимуровано каплицю.
Великої шкоди розвитку села завдала Перша Світова. В 1916 р. було спалено частину села і монастир, який через 6 років було наново споруджено біля дерев‘яної монастирської церкви. У його будівництві матеріально допоміг митрополит Андрій Шептицький. Шептицький побував тоді в Зарваниці. Монастир мав також свій водяний млин і пекарню, опікувався бідними людьми. Часто відвідував це місце майбутній Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий.
1944 р. було спалено дерев‘яну монастирську церкву, знищено через два роки монастир, а в 1960 р. – каплицю. Джерело обгородили колючим дротом. Ставили міліцейські заслони у відпустові дні. Та прочани все рівно йшли сюди, підпільні богослужіння проводились в лісах та хатах. З 1975 р. о. В. Семенюк працював душпастирем у катакомбних церквах та керував підпільною духовною семінарією. 1991 р. він при активній участі селян та семинаристів відбудував капличку біля джерела, відремонтував церкву, спорудив біля неї велику каплицю, а також хресну дорогу.
Про ікону кілька слів: буклет пише, що вона – одна з найдавніших в Україні (13 ст.), була кілька разів перемальована. У 1921 р. художник Петро Холодний її рестарував та зробив нову копію. Одну з них 1944 р. перевезли до Львова, іншу місцева жителька Юлія Монастирська переховувала до 1980 р. на горищі. Львівські реставратори повернули образу первісний вигляд. Ікону короновано 1867 р.
А тепер – про новозбудований храмовий комплекс, який радує око вже за кілька км. до самого села. Тернопільському архітектору Михайлові Нетриб‘яку у співавторстві з Анатолієм Водоп‘яном та Ігорем Гебурою вдалося поєднати можливості архітектурних символів із ритмомелодією місцевого ландшафту. Храм хрестово-купольний, п‘ятибанний, однонавний, без стовпів.
У його центральній частині консолі несуть із допомогою підпружних арок систему склепінь і купол на восьмерику, який завершується банею. В інтер‘єрі висота до центра купола сягає 28 м. Поки що в інтер‘єрі панує біло-золотий мінімалізм: лише лискуча дорога підлога, золочені світильники, лави та ікона. Над приміщеннями, що прилягають до внутрішніх куполів хреста, розташовано 4 малі бані. На розвинутому цоколі храму розміщено нижню церкву з 2 каплицями. Верхня і нижня церкви мають вихід на тераси.
Об‘єм будівлі компактий, зібраний. Його фасади розчленовані вертикальними тягами, які переходять в арки, що надають їй динамічності, невтримного руху вгору. Це враження підсилює пірамідально-ярусне групування склепінь. Весь храм підпорядкований одному – пориву вгору до світла. У 2000р. у присутності 500 тис. прочан зі всього світу собор був відкритий, у 2001р. був започаткований Молодіжний Фестиваль сучасної духовної пісні "Відлуння". У Зарваниці будуються нові храми.
Напроти собору в центрі майдану – архітектурна композиція (скульптори Олесь Маляр і Дмитро Пилип‘як, архітектор Данило Чепіль). На висипаному пагорбку встановлено гранітний постамент, на якому – відкрита каплиця з стелою богоматері. Стела виготовлена, до речі, з дорогущого карарського мармуру. Біля каплиці – розмаїття живих квітів на клумбах, взагалі все дуже охайно, гарно... і дорого. Запам"ятався плакат на старому дереві біля церкви: "Навчися любити тишу". Кул!:-)
Неподалік – 60-метрова дзвіниця, вертикальний акцент комплексу. Перший ярус в плані прямокутний, інші – восьмигранні. 5 дзвонів виготовлені в Україні та у відомій дзвонарні Фальчинських в Пшемислі.
Біля Стрипи – двоповерхова вхідна брама із каплицею, до якої веде ажурне павутиння сходів.
У південній частині села – співоче поле (там ми не побували – день був дуже жаркий, а я до того ж зламала мізинець, відкривши купальний сезон в 2001 р., шубовснув з хитких сходів в затоплені підвали бучачької ратуші). З тієї ж причини не піднялася вгору до монастиря оо. Студитів.
Взагалі, враження в мене від села – чудові. Я атеїст, так що якщо якийсь з моїх коментарів і ображає чиїсь почуття – перепрошую. Хочу лише зауважити, що коли такі ж гроші були б вкладені в інші наші пам‘ятки – нехай навіть не фортифікаційні, а лише сакральні – нам було б не соромно показувати туристам свою культурну спадщину.