Саме той випадок, коли чоботяр і сам в чоботях. 15 травня 2005.

	Трохи про кращий світ. Загробний.

 Мова піде про одне з найбільших сіл на Теребовлянщині, яке в жодних реєстрах не значиться. і нічим АЖ ТАКИМ, здавалося б, туриста привабити не зможе.

Недосвіченого туриста таки не привабить. А коли всі - чи, маймо надію, майже всі - тернопільські замки вже звідані, починаєш звертати увагу на об'єтки менш старовинні, але все одно цікаві. Як от в Дарахові...

Знову - вкотре! - хочеться подякувати Ігорю Скальському, бо якби не його допитливе око, не бачила б я найшикарнішого сільського цвинтаря Поділля. Саме Ігор запримітив обабіч траси Теребовля - Підгайці якийсь храм.

Під'їхали. Храм не вразив. А ліс кам'яних єпископів та святих через дорогу від храму здивував. Такого я ще не бачила. Найзвичайнісінькі імена на надгробках - Параскеви чи Семени. Є поляки, є українці. Але замість простеньких хрестів - цікаві кам'яні обеліски, прикрашені скільптурами. Ні, хрести теж зустрічаються. Аж в 5 процентах від загальної маси.

Я знала, що неподалік є регіон, де люди здавна заробляли собі на прожиття саме ось таким сумним різьбярством. Скажімо, оази майстрів долота на службі Танатоса є в сусідньому з Теребовлянщиною Бучацькому районі. Думаю, в Дарахові теж століття тому займались виготовленням надгробків. А що, теж праця, і попит чималий. І, що важливо, попит - НЕЗМІННИЙ, стійкий. А щоб не бути як той чоботяр з російського прислів'я, і самі односельці відбабахували на місцевому цвинтарі трохи одноманітні, але пишні та пихаті пам'ятники.

Цвинтар двосерійний: за першим масивом надгробків за стіною з бузку виростає ще один квартал. Весь некрополь виник протягом приблизно 10 років - з 1895 по 1905 роки. Дивно, що такі старі могили все ще існують - земля в селі завжди на вагу золота, а якщо вона ще й нічия, не використовується... А враховуючи ще й той факт, що за Першої світової війни село сильно постраждало (1915р.)... Процес захоплення цього міста мертвих селом живих тіки-тіки починається. Деякі повалені чолов'яги в єписькопських тіарах сумно позирають з землі на своїх нових квохчучих чи м'явкочучих сусідів: Апокаліпсіс цвинтаря вже недалеко. Життят знову бере гору. Так і має бути?

Місця тут мальовничі. Селом між невисокими пагорбами протікає річечка Брусинець, яка випливає з джерельця з забавною назвою Безодня.

Перша згадка про Дарахів відноситься до 1564 року. Топонімічна легенда стверджує, що свою назву село отримало завдяки 1) або великій кількості дрохв в сусідньому селі Панталиха, 2) або від імені першого поселенця, такого собі Дараха.

Ще один переказ - на цей раз вже чистісенька правда - пов'язаний з долею дзвонів з місцевих храмів. В 1915 році відступаюча російська армія навіщось поцупила цей релігійний інструмент, а заодно й полонених прихопила. Коли з безкрайніх російських просторів повертались додому бувші піддані Габсбурга (а серед них були й дарахівчани), на станції Орел хтось помітив знайомі з дитинства дзвони. Ага! Вже вдома вони донесли цю звістку до пароха Барановського, який і розпочав пошуки. Аж в 1923 році Дарахів дізнався, що може викупити (!) свою бувшу власність - вже чомусь аж з Варшави. Викупили, звичайно ж. З залізничної станції Микулинці-Струсів їх забирав справжній почт, справжнім парадом поверталися вдоволені жителі з вокзалу у село.

Греко-католицький храм в стилі українського бароко в Дарахові стоїть на місці більш старої церкви, але сам є майже "новобудом" (1926). З села родом композитори Богдан та Іван кравчуки.

Костел біля самого цвинтаря збудовано, певне, теж на початку ХХ століття. Більше ніяких даних у мене про Дарахів немає, якщо не вважати такими звістку про те, що у травні 2004 року, за рік до мого візиту в село, селяни самовільно розібрали колгоспні приміщення - для власних потреб. Знахабніли? Ха. А подільські замки ще за цісаря хіба не їх предки розбирали?

Якщо знаєте ще щось про це місце - пишіть. Мені цікаво. Справді.