За легендою - повторюю, за легендою - саме тут пішла в люд... заміж прекрасна полонянка-грекиня Софія, яка потім стане Потоцькою. Ну ви в курсі - Умань, Софіївка, ага.

Навесні 1778 р. Йосип де Вітт, син кам'янецького коменданта Яна де Вітта, побачив у Жванці двох юних сестер, які супроводжували з Туреччини королівського посла (за іншими даними, взагалі папського нунція) Боскампа Лясопольського. Посол купив їх на стамбульському базарі (кажуть, в подарунок королю Станіславу Августу Понятовському, але начебто й сам дівчинку обожнював, виховував і хто зна що ще робив). Молодша з сестер Йосипу де Вітту сподобалася не на жарт. Хоча начебто і не юнак вже був, і до "сивина в голову - біс в ребро" залишалося ще принаймні ркоів 5 - Йосифу було 40 років. Їй же було - тут вже як яка легенда скаже - чи то 13, чи то 15 років. І знову ж таки, далі варіативно, на вибір: чи то Йосип відразу викупає дівчинку за 1000 злотих, а чи то їздить на побачення до неї цілий рік - і чомусь в Хотин, де Глявоне (а може, Маврокордато? Справжнє прізвище невідомо дотепер) вчила французьку мову та манери. Тринадцять років - дурнуватий вік, але Софія вже тоді була хитрою. Рік де Вітт добивався її... е-е-е... скажімо так - серця, та дівча не погоджувалося на це ніяк - лише через шлюб. Браво.

Дядько змучився. Найромантичніша з легенд стверджує наступне: відправивши посла Лясопольського та батька, коменданта де Вітта, на лови, Йосип, як закоханий підліток, наказує закрити всі кам'янецькі брами - і таємно одружується з Софієї в зіньковецькому костелі. Сталося це 14 червня 1779 р.

Так Зіньківці входять в історію. :о)

Ян де Вітт повертається з ловів, а молодята падають йому в ноги: мовляв, так і так, батьку, благословляйте. (Це я знову легенду переказую). Яке там благословіння, Ян презирливо ставився до колишньої рабині і називав її "константинопольською мадам", а вже дружина Яна і мати Йосипа, Кароліна де Вітт, взагалі, дізнавшись про мезальянс, злягла з важкою хворобою на нервовому грунті. Софія на колінах вимолила прощення для сина в Яна де Вітта. В Кароліни, здається, не змогла. Та навряд чи була чутлива до напівдитячих, лолітських чар.

Що було далі, знають і так всі, Зіньківці більше не зіграли жодної ролі в житті Софії Потоцької, тож облишимо її тут, юну наречену підліткового віку.

23 листопада 2011 р. священик зіньковецького костелу Алоїзій Кособуцький розказав сенсаційну (як на мене) інформацію. Виявляється, в споруди костелу, котру в радянський час використовували як сільський будинок культури, таки ще ті, де Віттові коріння! Будівля пережила як мінімум три будівничих етапи - від найдавнішого залишилися пізньоготичні склепіння та кілька метрів передньої частини костелу. Храм був досить скромних розмірів. На початку ХХ століття його було розширено. Сучасний фронтон храму відновлювався за єдиним малюнком зіньковецького костелу, датованим початком ХХ ст. - але це не точне відтворення. Все ще тривають ремонтні та оздоблювальні роботи храму. Побажаємо отцю Алоїзію наснаги - його руками і стараннями на Поділлі ожив не один костел. 

В 1842 р. мадам Воронцова продає малоцікавий їй зіньковецький ключ Юзефу Ігнацію Бєтковському (Josef Ignaci Bietkowski, herb Polkozic).

Рід Бєтковських прибув на Поділля у XVIII столітті з Вєлькопольські - через львівські землі. Багато хто з роду згадується в списках подільської шляхти, та до якихось значних постів дослужитися нікому не судилося. Буває. Зіньківці дісталися якраз найбагатшій гілці роду. Близько 1850 р. містечко успадкував від батька Якуб Бєтковський, а в 1875 р. Зіньківці переходять до його вдови, Мальвіни з Мальковських Бєтковській та його дітей: Томаша, Антонія, Роберта, Юзефа, Антоніни, Анни і Вікторії. (Мальвіна і сім гномів якісь, чесслово). Така шалена кількість дітей не могла привести до добра - і так і сталося. Зіньківці довелося поділити між самою Мальвіною (третина володінь) і її дочкою Анною Чайковською (інші дві третини). Так маєток, що до поділу нараховував 600 га сільскогосподарських угідь і 200 га лісу, почав занепадати.

Ще до 1905 р. Зіньківці продають з ацукціону, а потім і взагалі розпарцельовують (не знаю, що ви там собі подумали, але це слово означає, що угіддя поділили на окремі ділянки). Більшу частину маєтку купив російський купець Міліков.

Відомі назви деяких покоїв: скажімо, "малиновий" або "бузковий" - стіни там були оббиті тканиною відповідних кольорів. Всього - не рахуючи бальної зали - в палаці нараховувалося 26 кімнат. В деяких були каміни в дусі класицизму - або низькі кахлеві п'єци.

Жодних цінних збірок живопису чи інших предметів мистецтва в Зіньківцях не було. Була, щоправда, дуже непогана бібліотека, яка невідомо від кого залишилася - чи то від Воронцових, чи від Браніцьких. Під неї була відведена окрема зала. Книги були переважно на російській та французькій мовах.

Перед головним фасадом палацу була облаштована гарна овальна клумба, хоча найголовнішою окрасою, як на мене, мав би бути вид з вікон садиби - на Стару фортецю і старе місто. За палацом також росло чимало квітів, була облаштована оранжерея. Парк (поверхнею в кілька гектарів) тягнувся аж до скелі над Смотричем. Зараз там чужі городи і цвинтар.

Поруч з головним домом стояла зведена в 1890 р. офіцина (флігель) - і я висловлю припущення, що саме там зараз розташована сільрада і нещасна - це вам не воронцовська - сільська бібліотека. Зводився флігель спеціально для Антоніни з Бєтковських Хижкової.

В глибині гарного ландшафтного парку стояла каплиця, зведена в середині ХІХ століття Юзефом Ігнацієм Бєтковським. Вона відразу задумувалася як родинна усипальня. Навіть місця від неї знайти не вдалося.