English   Контакти   Книги   Новини   RSS   Галерея   Телетайп   Населені пункти   Типи об'єктів   Топ-13   Блог   Guest-Up-Oh?  
Студениця поблизу Калачківців
Якщо вам хочеться побачити найгарніше на Поділлі, без Студениці поблизу Калачківців не обійтися. Магічної краси місце.
Якщо вам хочеться побачити найгарніше на Поділлі. без Студениці поблизу Калачківців не обійтися. Магічної краси місце.
Подільська річка Студениця. стара польська листівка.
Подільська річка Студениця. стара польська листівка.

Карта

Якщо ви вже вирішили побачити монастир в Субічі або Бакоті, а надворі літо, а ви на джипі або на ВАЗівській розвалюсі на кшталт наших жигулів, то сюди заїхати треба. Хоча нормальної дороги немає, що для місця відпочинку часом лише плюс.
Єдина увага: Студениця не дарма так зветься, бо живиться річка, кажуть, з холодних джерел, тому навіть у спеку вода тут далеко не тепла.
Напевно, до створення Дністровського водосховища річечка була скромна, от як зараз поблизу Маліївців. Але тепер - ух... З усіх боків гори, стрімкий та пахучий ліс поруч, тихі бухточки - ідеальне місце для спекотного дня.

 

Щоб сторінка не була аж занадто позбавленою тексту - ось вам легенда “Ганнусенька” від Тамари Сис-Бистрицької, відомої збирачки фольклору Медоборів:

 Там, де річка Студениця, витікаючи з Сового яру, виливає свою воду в Дністер, стоїть місто Студениця. Діялося те не за пам’яті дідів наших – дуже давно! Жила в Студениці сирота Ганнусенька. Гарна, як сонце ясне, добра і роботяща. А руки мала золоті. Що очима побачить, то на верстаті витче.
На килимах Ганнусеньки квіти розцвітали, співали пташки, підковами коні вогонь кресали. Від хати до хати переходила, в господарів робила. У кого робить – там і сім’я її. Була бідна, але вільна, не панщизняна. Багато статечних хлопців хотіло засватати сиротину, але вона такого і в думці не мала. Любилася з Василиком, таким же сиротою. Він служив у князя студеницького конюхом. Не раз казав їй:
– Ганнусенько, зірко моя, станьмо на рушник, поберімося.
– Не зможемо, Василику, не зможемо, кохання моє, бо хати не маємо.
– Як же жити нам, Ганнусенько?
– Отак і будемо жити, як брат і сестра. Будемо разом дорогою йти, то всі люди казати будуть: «Гляньте, людоньки, яка гарна пара, брат із сестрою», – заздрити нам будуть усі.
Якось у весняний присмерк вискочила Ганнусенька в яр по воду. Вуличка вузесенька, з обох боків густим ядзвинем обросла, ні шелехне ніщо. Лиш прибігла до кринички, а хтось за плечі хапнув, до себе притис (вирватись не може) і шепче дрижачим голосом:
– Годі тобі, Ганко, по чужих хатах злиднювати! Іди до мене в двір служити, будеш в золоті купатися!
Шарпнулася що сили було, жбурнула князя в будяки. А сама гордо каже:
– Не по мені, князю, ваші розкоші, не по вас мої злидні! Гірко зароблю, а солодко з’їм. Панською підстилкою, як і нічиєю, не буду, поки сонця-світу.
Схопила свої коновки і побігла, як коза. Пан не стямився. Як це так? Його погляд, князя студеницького, ловили кам’янецькі грабіянки (графині) і княжни, панії і панни! А тут якась голодранка з порепаними п’ятами в реп’яхи торішні, як сміття, кинула! Почекай же! Не минеш моїх рук, хоч і не кріпачка.
Минуло вже літо. Загомоніло Поділля, загомоніла й Україна! По лісах і міжгір’ях почали збиратися люди. Загорілася земля під ногами панів. З’явилися козаки і в Совім яру. Пани їх гайдамаками прозвали. У скорому часі зник із двору Василик. Містом гадюкою поповзла чутка, що до гайдамаків подався.
У певний день на воротях того двору, де працювала Ганнусенька, з’явилася очеретинка. Другого дня опівночі дівчина йшла на найвищу Медобору, там Василеві мішок з харчами для гайдамаків вручала. Залетіла тая чутка і в вухо управителю. Він бігцем до князя:
– Ясновельможний князю, серед гайдамаків опинився Василь! Гандзя їм опівночі носить хліб у Медобори! Нехай ясний князь накажуть Ганку вислідити та коло неї Василя схопити. Він розкаже все, і княжі вояки всіх гайдамаків в яру переб’ють, бо будуть знати їхні сховки.
Так і домовилися.
Лиш Ганнусенька опівночі вийшла на ту гору, то за кожним дубом уже стояв панський вояка. Дівчина закричала голосом зозулі, хоч то не пора була. Василь відізвався свистом шпака. Тільки-но Ганнусенька простягла мішок з хлібом, як від кожного дерева відділився княжий вояка і схопили їх обох. Відвели в княжий палац, посадили у підземелля, кожного окремо. Що вже мучили, не знайдеш слів розказати. Канчуками до кісток тіло розсікали, голки під нігті заганяли, вогнем ноги пекли – мовчать, навіть стогону не подають, ні слова, ні півслова. Так і не взнали, де ховаються гайдамаки, скільки їх є, яку зброю мають. Змучили Василик і Ганнусенька князя ще й управителя своєю мовчанкою. Розлючений пан наказав управителю, аби прийшов до нього:
– Назавтра в дворі палацу, зранку вже, щоб було дві шибениці. Більше терпіти не можу – повісимо обох.
А управитель:
– Ясновельможний князю-пане! Але ж із ними загубимо дорогу до гайдамаків! Було б добре, якби ясний пан зробив так: Ганнусеньку випустили, а з Василем поговорили. Він любить її більше, як життя своє. Ганнусенька не хоче з ним вінчатись, бо хати не мають. Пообіцяйте Василеві хату, поле, коні, і він зразу чорту душу продасть, аби тільки Ганнусеньку добути.
Увечері Ганнусеньку відпустили, а Василика князь до себе покликав і каже:
– Дурний ти, Василю, дурний. Чоловік живе один раз і тільки для себе. Здохнеш, і за тобою пес не заскавулить. Якби ти був розумний хлопець та й сказав князю, що треба, то я дав би тобі хату, поле, коней, зробив би тебе сотником, а пізніше, може, й полковником. Ти би женився з Ганнусею. Їхала би вона в золоченім ридвані, а пани б дивилися на ту красу і питали: «Що це за ясна княжна їде чи граб’янка?»
Не втримало серце Василя тої спокуси. Другого дня по селі, як в барабан вдарило, що Василик з княжого двору втік. А було не так: зсередини виламали грати, Василя ж випустили через двері, і подався він до Сового яру. Вважав пан, що половину роботи зроблено: Василь продався, княжі вояки гайдамаків переб’ють, уб’ють і Василя, а Ганнусенька, як зріле яблучко, упаде до княжих рук.
Та не так склалося, як гадалося. Через кілька днів на воротях у Ганнусеньки з’явилася суха очеретинка. Побачили хазяї і сусідам шепнули, що почала Ганнусенька вже їжу збирати. Понесли люди, що хто мав, та й складали в той мішок. Назбирала дівчина великий міх хліба, сала і всього, що було. А перед тим, як виходити, по-новому збиратися почала. За баюрку застромила великий колодач і рушила. Опівночі вийшла на найвищу Медобору, закричала зозулею. Та Василь без гомону шпака вискочив з-за дуба. Схопив дівчину, весь дрижить, горло затиснуло, а сам ледве промовляє:
– Ганнусенько, сонце моє! Ми будемо щасливі. В тебе буде хата, ти в золоченім ридвані будеш їздити на сивих конях. Усі пани будуть завидувати (заздрити) нам.
Вона ж йому:
– Васильку, ти від горя тямку (розум) загубив. Перехрестися, щоб від тебе відчепилося. Якщо думаєш, що втечемо та розбагатіємо, то цього не станеться. Лиш переберемося за Дністер, там нас зразу турки похватають і продадуть у далекий край, звідки ворон навіть нашої кістки в рідну землю не занесе. Краще загинути на рідній землі, серед своїх людей. Отямся, перехрестися!
Але Василь не вгавав, він їй шепотів:
– Тікати не будемо, тут панувати будемо.
– Де ж це ти багатства візьмеш?
А він на це:
– Пан дасть!
Ганнуся зрозуміла, що єдиний, близький і коханий брат її названий став зрадником. Став найгіршим ворогом, найстрашнішим грішником, він їй чужий! І в ту хвилину, коли Василь вп’явся губами в губи дівчини, вона вихопила колодач і втопила в чорному серці христопродавця. Сама ж закричала:
– Люди! Василь зрадник! Василь виказав, рятуйтеся! Тут із-за дуба простяглися руки вояків і від кожного дерева відділився княжий посіпака, кинувся до Ганнусеньки. Один вхопився за довгу косу, а вона рвонулася до провалля, потягнувши і його за собою. На весь Совий яр пронісся востаннє її голос:
– Бодай тебе, зраднику, свята земля не прийняла. Бодай твої кості спливли водою!
Поглянули вояки: Василь убитий лежить, а Ганнусенька зо скали полетіла – то вже і її живої немає. Як же вертатися до князя? Він же шкуру з них спустить, що не виконали його наказу. Один махнув рукою і каже:
– А то що тільки один студенецький князь, що собі другої служби не знайдемо!

Я не знаю більше ніде такої краси, як у подільському Подністров'ї
Я не знаю більше ніде такої краси, як у подільському Подністров'ї

 Повернувся та й пішов. Усі решта за ним. Хто куди, бо знали, що гайдамаки їм цієї служби не простять.
Хто знає, яким способом чутка до світанку все село облетіла. Люди зібралися, до рук смолоскипи взяли і пішли шукати Ганнусю. Ніхто не надіявся знайти живою. Але старалися відшукати тіло, аби з божим приступом у землю положити. Починалося все літом, а це вже зима наступила. Знайшли дівчину тут же, над Студеницею. Лежала на березі, спокійна, ніби заснула. На устоньках усмішка, лиш краплинка крові говорила, що смерть наступила. Сама на березі, лиш коса поміж льодинами у річці. Хвиля тою косою грає. Принесли Ганнусеньку до Студениці. Одягнули дівчата сиротину в найкращий одяг, який у котрої був. Усі гуртом зібрали барвінку на вінок, ще й калиною ту головку затикали (закосичили). На весільних рушниках понесли на найвищу Медобору і там з піснями сумними в могилу опустили. Василь лежав, і ніхто не збирався його ховати. Нехай вовки розтаскають! Але й вовки жалували свої зуби втикати в таке стерво, у тіло зрадника. Так і задубів.
Як настала весна, то від того мертвяка вся гора засмерділася. Ані звірі, ані хижі птахи доторкатися до нього не хотіли. Змилувалися мурахи. Не тому, що пожалували, а щоби смороду позбутися. Так насипали могилу. Земля ж не хотіла приймати грішника. І як пішли весняні дощі, то весь пил знесли і потаскали шматки того грішника зі скали в Студеницю. Але ж ця річка теж не прийняла грішні кості, вона викинула їх у Дністер. Дністер не хотів поганити своєї води і витаскав їх аж у Чорне море. А те порозкидало їх по всіх водах, що є на Землі. І так бовтаються вони від берега до берега. Так будуть бовтатися, поки світ-сонця.
А ту гору, де дівчину поховали, – найвищу Медобору над Студеницею – по сей день люди Ганнусенькою називають. Влітку хмари на вершинах лісу збираються, з далеких країв сюди надпливають. І тільки з яру люди побачать, що вже захмарилося над горою, то й кажуть:
– О! Вже захмурилася Ганнусенька! Треба дощику чекати!



Тут неймовірно гарно
Нехай тут немає ані замків, ані монастирів, зате тут надзвичайно гарно!
Вперше тут. 2004 р.
2004 р. Біла цяпочка на мисі - наш Жигуль 1980 року народження
Так, тут можна купатися
Так, тут можна купатися.
Ковина на полі над фйордом
Ковина на полі над фйордом
В Калачківцях гарно навесні,
В Калачківцях гарно навесні
і восени.
В Калачківцях гарно восени. А взимку ще не була. :)
Студениця біжить до Дністра
Студениця біжить до Дністра
Там. на горизонті, вона ще потічок, а не річка
Там. на горизонті, вона ще потічок, а не річка
Жовтень-2015, посуха і низька вода
Жовтень-2015, посуха і низька вода
Тут ніякої інфраструктури. Аж шкода
Тут ніякої інфраструктури. Аж шкода
На горизонті видно Калачківці
На горизонті видно Калачківці
Подільські фйорди
Подільські фйорди
Човен - він вже на Дністрі
Човен - він вже на Дністрі

"Замки і храми України" - некомерційний cайт, що підтримується фактично силами і ентузіазмом однієї людини. Допомогти проекту:
гривневий рахунок 4149 5100 9101 3567

євровий - 5168757402858452

Patreon

Ваш внесок допоможе не зневіритися в тому, що роблю вже 20 років. Дякую.

Екскурсійний супровід у мандрівці Кам'янцем-Подільським, Поділлям та Західною Україною в цілому: kamienczanka@gmail.com

© All rights reserved.
Всі права на матеріали охороняються у відповідності до законодавства України.
Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише за попередньою узгодженністю
Розробник