Чорнокозинецький замок з тернопільського боку. 10 жовтня 2008 р.

31 травня 2008 р. Замок в Чорнокозинцях

	Над Збручем

29 вересня 2004. Костел св. Йосипа.

Карта

Див. також мої статті в журналах "Бліц-Захід" та "Мир Туризма".

Окрема сторінка лише про Чорнокозинецький замок - тут.

Село кілометрах в 28 на захід від Кам‘янця, на кордоні з Тернопільщиною. Дорога туди препаршива, але іншої немає взагалі. З кам'янецького вокзалу кілька разів на день по цьому маршруту ходять автобуси, вартість квитка на вересень-2004 складала 4 гривні 60 копійок. Майте на увазі: 28 кілометрів автобус долає приблизно за півтори години. Подорож не для слабких духом :).

Якщо з духом все ок, розкажу про автобусний варіант докладніше. Рейс о 13-00 по прибуттю в Чорнокозинці відразу повертається в місто, але чекати на прибуття рейсу, котрий вирушає з Кам

'янця о 16-30 теж не вихід: автобус в райцентр вже НЕ повертається. Так що єдиний шанс побачити село і повернутися в Кам'янець малою кров'ю - рушати пазиком о п'ятій ранку. Так, я розумію, НАСКІЛЬКИ це екстремально, а що робити?

До речі, автостоп як клас тут відсутній, бо практично відсутній рух з села-в село. Я попередила.

Якщо є власний транспорт - вам пощастило. В такому разі, проїжджаєте Довжок, потім хутір Козаки, фактично зараз об'єднанний з Довжком, далі звертаєте біля дороговказу на Кадиївці, минаєте і це село, за ним - Залісся І, біля дороговказу на Адамівку звертаєте вліво, ще кілометри 3-4 - і ви на місці. автобусний же маршрут йде через Оринін, що значно довше.

Раджу, якщо вже вибираєтесь в Чорнокозинці, відвідати заодно ще й Збручанське (це зразу за Збручем) та Гермаківку і Кривче (звідси до них добиратися ближче, аніж через Скалу-Подільську та Борщів). Здається, досить докладна та проста інструкція? :)

	З історії Чорнокозинців

Село вперше згадується в середині XV століття. Відтоді і до кінця XVIIІ ст. воно було власністю кам‘янецької католицької катедри і тут була літня резиденція єпископів. (В документах є згадка, що саме тут в 1467 р. помер єпископ Миколай Лабунський від "морового повітря" (чуми)). Лабунський був восьмим кам'янецьким єпископом.

Гарну клір вибрав собі місцину на літо, природа тут дійсно мальовнича. Каньон Збруча хоч і не настільки стрімкий та скелястий, як у Кам'янці, але теж високий та гарний. Не дарма відомий польський літератор А. Пшездецький назвав береги Збруча "мармуровими та алебастровими". (І мармур. і алебастр тут й справді добували, а Юхим Сіцинський згадує ще й якесь сірководневе джерело). Панорама з замкової гори відкривається запаморочлива: пагорби, річка, ліси, села, поля...

Сучасний варіант назви села хоч і канонічний, та не єдиний: в давніх документах трапляласся й версія "Чорнокозиниці". Так як Чорнокозинці були недалеко від молдавського кордону і лежали на татарському Волоському шляху, тут було збудовано муровану твердиню, руїни якої збереглись до сьогодні.

Коли 1519 року король Жигмонт І на прохання Кам‘янецького єпископа Ваврженця Менджелевського (повторіть це ім‘я 6 разів і не збийтеся - отримаєте приз. Хінт: Вавжинець українською - Лаврентій) видав селу привілей на право влаштування тут двох ярмарків (в дні св. Юрія та трьох царів, плюс базари по понеділках), то зазначив, що Чорнокозинці мали такий привілей і раніше, але документ десь подівся під час татарського нападу. А напади ці були досить часті: в 1502, 1503, 1507, 1511 та 1513 рр. Найстрашніший татарський наїзд був 1516 р, коли військові старшини сперечалися поміж собою і через це віддали Поділля “на м‘ясні ятки”, як каже тогочасний літописець, тоді Чорнокозинці та Скалу було спалено дощенту.

Нападали на цю місцини й волохи. В лютому 1538 р. волоський господар Петро взяв Чорнокозинці в облогу, та не міг їх здобути – і тому вирізав геть всіх, хто жив поза мурами замку. Коли в 1588 р.(за іншими даними, в 1578 р.) польський король Стефан Баторій надав Чорнокозинцям магдебурзьке право, то зазначив в цьому привілеї, що поселення перед тим було майже повністю спалене татарами, тож варто його заснувати знову. Нагадаємо: отримання магдебургії означало міський статус поселення. Отже, не завжди Чорнокозинці були заштатним селом.

Хоча місцевий замок був не державним, а приватним, власністю єпископів, та в XVI-XVII ст. тут часто перебували польські військові частини з пограничним ротмистром, обов‘язком яких було охороняти край від татарських нападів.

В 1608 р. за єпископа Павла Волуцького (Pawel Wolucki) неподалік замку було зведено костел св. Йосипа-обручника та Папи римського Мартина. Наступний післі Волуцького кам'янецький єпископ, Ян Прухницький (Jan Prochnicki) добудував до храму каплицю Благовіщення. Пізніше костел став парафіяльним, йому підпорядковувалась римо-католицька каплиця в Підпилип'ї. Після звільнення Поділля від турків костел було повторно освячено єпископом Стефаном Рупнєвським. Після польського повстання 1863 р. костел перетворили на православну церкву.

Коли Поділля відійшло в 1795 р. до Росії, маєток в Чорнокозинцях Катерина ІІ конфіскувала в катедри і подарувала графині Катерині Літт (уродженій Енгельгардт), в якої на початку ХІХ ст. його викупив Тадеуш Сарнецький (помер в 1850 р.). Від Сарнецьких маєток перейшов до Голейовських, а від них - до якогось росіянина Асвадорова, який маєтність розпарцелював (розбив на менші ділянки).

В Чорнокозинцях з 31 березня 1877 р. діяло народне училище.

	Замок в Чорнокозинцях

Перше знайомство з замком. 26 травня 1998р.

Коли саме засновано Чорнокозинський замок, точно невідомо, можливо, ще за Коріатовичів: потреба в фортеці тут була завжди, а місцевість – висока гора над Збручем, оточена з двох інших боків проваллями – й так неначе створена для замку. Ймовірно, вдосконалив давню фортецю над Збручем єпископ Павло П'ясецький (Pawel Piasecki, 1617-1640).

В 1644 р. в Чорнокозинецькому замку перебував Стефан Чарнецький, гетьман польний коронний, котрий вважається одним з найвидатніших польських полководців всіх часів. Після захоплення турками в 1672 р. Кам‘янця Чорнокозинці ще два роки належали Речі Посполитій, та 1674 р. замок пав під натиском бусурман. Вони спустошили фортецю та вбили всю залогу. Після 1699 р. відновлювати свою твердиню і звести в ній житловий будинок для літнього перебування взявся аж єпископ Стефан Рупнєвський в 1715 р. Наприкінці XVІІІ ст. єпископи залишили замок, що почав руйнуватися - і перемістилися у класицистичний палац, що виріс біля підніжжя замкової гори. Двохповерховий палац майже без перебудов дожив до Першої світової війни. Про його інтер'єри нічого невідомо (Ролле відізвався про них як "не варті уваги"). Єдиний факт - станом на 1850 р. мешканці палацу (і вже не єпископи, як ми знаємо) мешкали лише на першому поверсі.

В ІІ половині ХІХ ст. палац і рештки замку були оточені кам'яним муром (подекуди зберігся дотепер). Тоді ж була зведена брама, що бререглася нижче замку. З тилу палацу було розбито крихітний парк.

На замковій горі археологи знаходили сліди стоянок доісторичних людей. Під час першої світової поблизу замку було викопано шанці.

Місцева фортеця в порівнянні з іншими подільськими замками була невелика, в плані являла собою довгастий чотирикутник. Довші боки, що знаходяться над проваллями, мали по 80 м., тут були мури. Ширина чотирикутника з півночі 50 м, з півдня – 65 м. На кутах з південної сторони було дві круглі башти і між ними – стіна з в‘їздною брамою. На північному боці знаходився великий двоповерховий будинок (XVIII ст.) з круглою баштою, рештки якої є дотепер.

Найгірше в цій історії те, що, не дивлячись на досить периферійне по відношенню до села розташування стародавніх руїн, їх все одно місцеві жителі змогли перетворити на смітник. Кількість сміття в старих підвалах та баштах просто колосальна. Естетика і село - дві речі несумісні? Навіщо сьогоднішнім манкуртам історична пам'ять? Сумно.

З замком в Чорнокозинцях пов‘язано кілька легенд та один літературний твір.

В. Даль, що перебував у Кам‘янці в 1831 р. як санітарний лікар, записав таку легенду: замок цей належав, як кажуть люди, князеві “Куріятовичеві”, тут він і жив з своєю сестрою. Одного разу татари несподіванно напали на Чорнокозинці й захопили замок. Князь втік підземними ходами і заховався в збручанських скелях, а сестра втекла від татар саморідним мостом, що з‘єднував береги Збруча і врятувалася на галицькій землі. Вона забрала з собою великі скарби і на ці кошти в глухому призбручанському лісі звела церкву з келіями, де й молилася до кінця віку за пропавшего без вісті брата.

Старі стіни підкоряються сміливим дослідникам. Сергій на башті, ура!

 В польській літературі є книжка оповідань Хадзкевича “Zamek Czarnokoziniecki” (1842 р.), де розповідається про те, як власник села Кшиштоф Зборовський сватався до сестри волоського господаря Богдана Лопуснано, та той не згодився віддати свою сестру - ще й образив Кшиштофа під час його сватання. Зборовський помстився за це: коли Лупуснано їхав свататися до дочки Тарла, що жив в Скалі над Збручем, Зборовський його захопив та ув‘язнив в замку в Чорнокозинцях, аж поки не отримав від в‘язня відкуп в 6000 червінців. Саме цікаве тут те, що жоден Зборовьсий цим замком ніколи не володів.

Недалеко від руїн замку є ще одна дуже живописна руїна – залишки величезного костелу св. Йосипа. Біля нього в 1998 р. я бачила також величезного зайця.

І ще одна загадка села. При виїзді з нього, біля ферм, є руїни ще якоїсь стародавньої будівлі з залишками круглої башти. Що це за розвалини, взнати не вдалося. Можливо, тут стояв той панський палац, який видно на літографії Наполеона Орди. А можливо, це просто зруйнована силосна башта. Хоча ходять чутки, що тут теж, як і майже скрізь на південних берегах Хмельниччини вздовж Збруча, є доти. Може бути, це один з них.

Недалеко від церкви є стародавнє кладовище з стародавніми ж надгробками. А якщо спуститися вниз, до мосту, потрапите в Збручанське, село, де знаходиться один з найдавніших мурованих храмів України, архаїчний та простий за будовою. Зведено цю найдавнішу на Тернопіллі сакральну споруду в кінці 13 ст., перебудовано 1611 р. Біля церкви знаходиться пошта і ще якісь сільські контори, зараз, судячи по всьому, храм відновлюють – і добре.:)