Cправжня красуня!

	Один з хрестів на даху церкви.

Коли уазик Pettifogger’а в’їхав в Колочаву (а де це? А недалеко від Синевиру), я видала захоплений зойк. Яка ж красуня стоїть посеред села на горі, ну справжнісінька тобі «Міс Міжгірський район»!

Та й саме село (колись - містечко) Колочава цікаве і знане. Особливо в літературі - бо завдяки роману чеха Івана Ольбрахта "Микола Шугай" про останнього опришка Карпат пам'ятають навіть закордоном: сюди щороку приїжджає кілька тисяч чеських туристів. Хоча й зараз під ногами чавкає болотистий грунт - кажуть, саме через цей звук під постолами мандрівників, що забралися в гори 700 років тому подалі від загарбників, і виникла назва "Колочава". А поруч біжить з Синевиру до зеленоводного водосховища Теребля, що потеребила колись під час повені на своєму шляху геть все. Звідси й назва.

Цей край, подібно подільський Окопам, був пограниччям в квадраті: люди казали, що їх вівці паслися в Польщі, хата була в Румунії, а прати ходили в Чехословаччину.

Про життя Колочави, про долю бунтівного Миколи Сюгая (справжнє прізвище того, кого комуністи вважали героєм, а його сучасники - бандитом) - в статті Наталки Кляшторної для "Дзеркала Тижня":

http://www.zn.kiev.ua/nn/show/433/37776/

А ми повернімося до храму.

Висока дерев’яна Святодухівська церква з дзвіницею – головна архітектурна домінанта Колочави. Поруч ще один храм, теж (виходячи з суцільної бляхи) дерев’яний, але скромніший, новіший, менш цікавий. Де йому до гордо піднятого до хмар хреста на бароковому даху високої дзвіниці, не тягатися й за гармонійністю форм. Навіть дерева навколо Святодухівської церкви — не просто зелені насадження, а пишний почт королеви.

Новішій святині з її заскленою на манер сільських хат верандою, забраною в забрало бляхи дзвіницею (до речі, наскільки зрозуміла, лзвіниця раніше належала саме архітектурному шедевру поруч) і простими залізними воротами і не снився той захват, який відчуваєш, дивлячись на церкву-сусідку, що виситься на пагорбі вже не одне століття.

Охоронна таблиця на церкві повідомляє про XVII століття, чотиритомник вперто не погоджується, називаючи 1795 рік — саме тоді, ймовірно, майстер Ф.Гекка звів це чудо з карпатської смереки. Начебто напис над дверима саме про це й розказує. Напис демонструю, самі розбирайтесь далі.

	А ось і цей напис:

	Купа архітектурних термінів і незрозумілі розвалини.

Незрозуміла руїна.

Церква тричастна, двозрубна, крита гонтом, а дахи — дубовим лемехом. Під такі розкішні форми скроїти бляшаний панцир непросто – і це супер. Біля входу — витончених форм двоярусна каркасна галерея з аркатурою. Піддашшя — як це часто буває в дерев’яних храмах: щоб вірні могли сховатися і від снігу, і від сонця. З бабинця виростає квадратова вежа дзвіниці. Є ще дві башточки-ліхтарика з хрестами, що встановлені на гребенях дахів. Один хрест покосився, інший бадьоро тримається. Цікаво, вони тут ще з моменту реставрації церкви в 1969-1970 роках — чи з’явилися пізніше?

На подвір’ї — складена стосами деревина. Ремонт? Реставрація? Не знаю.

Ну добре, добре. Трохи притишила волання від щастя, нафотографувалася, час рушати далі. Але за чужим городом раптом бачу щось розвалене і з виду ну дуже вже старе. Лечу через сад, перелізаю через паркан, питаю місцевих, а що ж це таке мальовничо поламане тут? Кажуть, «бОльниця» (лікарня). А до лікарні що було? Управа стара була. Дуже стара? Та дуже, дуже... Аж така стара, що помирає на очах у сусідів...