English   Контакти   Книги   Новини   RSS   Галерея   Телетайп   Населені пункти   Типи об'єктів   Топ-13   Блог   Guest-Up-Oh?  
Козина
Он, праворуч сіра точка. Це і є церква.
Козина. Панорама

Карта

Невелике село в Гусятинському районі. Увага! Сюди варто добиратися в двох випадках: якщо в вас є джип - або якщо ви шалено схиблені на дерев'яній архітектурі. Громадський транспорт в цю надзбручанську глуш не ходить.

Хочете автентики? Ну вперед.

Хоча мене такі села більше лякають, аніж тішать.

"Санта-Марія". І поле як море.

Ось така дорога до села. Ніякого асфальту.

Ох-ох-ох. Про деякі пам’ятки важко писати, а ще важче до них добиратися. Я про Козину в Гусятинському районі, над Збручем.

 

В таких місцях моя фірмова метода (забути все, що знаєш про місце – і почувати себе Колумбом) не спрацьовує. Щоб погодитися топати пішки спекою добрих кілометрів шість, і все полями, і все лісами, потрібна чітка мета.

 Вона була: дерев’яна хатнього типу церква з XVII століття.

Тому доїжджаю тернопільським автобусом до Волиці (про що на відповідній сторінці), зістрибую в придорожню пилюку і запитую двух місцевих бабусь про дорогу до Козини. Вони відповідають по-військовому чітко: от туди донизу, далі прямо, повз лісок –і  ви на місці. Все, що сказали дві Мафусаїлихи, перегукується з показаннями двокілометрівки в руці: село, дорога, ліс, село.

Вперед.

 

А ви вірите в слов'янську міфологію?

Вікном на Збруч. Дзвіниця

Знаєте, я бачила полудницю! Нє, чесно! Ну чесно-пречесно! За Волицею бита стежка раптом стала троїтися, плутати мене, бігти вусібіч. Я хвилин десять крутилася дзигою, не знаючи, який шлях обрати. Звернула з того, яким йшла, пішла іншим, покрутилася знову – поле, квіти, метелики, жодної душі – і повернулася на попередню дорогу. Пройшла метрів сто – і почала підшукувати місце, де важкі в спеку джинси можна замінити на легкий сарафан. І абсолютно нізвідки побачила фігурку в білому, що не йшла – ледь не летіла, бігла за мною. На годиннику було по одинадцятій.

 

 «Персонажи славянской мифологии» (Київ, 1993), ст. 152:

«Полудниця – жінка в білому, яка являється працюючим в поле. Улюблений її час - полудень. В цю пору вона загадує зустрічним загадки, і якщо хтось не вгадає, - можє залоскотати. Тих, хто працює в полудень, коли звичай та й сама природа потребують зробити перерву, полудениця наказує. Бачити її вдається рідко кому, а кого вона провчила, ті стараються не хвастати, а мовчати про це. Полудниця – втілення сонячного удару".

Школа помирає. Працює лише бібліотека.

...

Мене врятували два фактори: швидка хода і хитрий маневр. Бо загадку задавала не полудениця мені, а я їй: спитала, чи саме ця стежка веде в Козину. Дівча весело угукнуло і дуже швидко пішло за мною. Я припустила. Піт заливав очі, сонце палило нестерпно. Я гнала, гнала. Гнала, навіть не озираючись. Кроків позаду не було. Був ліс, обіцяний картою, - попереду. І єдина (підкреслюю – ЄДИНА!) стежка вперед. <?xml:namespace prefix = o ns = "urn:schemas-microsoft-com:office:office" />

Вже на узліссі стежка знову почала свої вихиляси: а ось вам перехрестя, а ось вам кілька стежок з одної, а ось вам!

 Я озирнулася – порада була необхідна, дорогу обрати самій виявилося важко.

За спиною не було нікого.

Зовсім.

На всі ці безкраї кілометри полів я була одна-однісінька. І веселе дівча у білому, яке взялося нізвідки, пішло в нікуди.

 

В Ярославській області полудениць ще в одному гріху звинувачують: заплутати можуть, завести світ за очі. Але я заблукала сама. Навіщось звернула на паралельну стежку,  пройшла з кілометр, подивилася на зелене море без жодної будівлі попереду, зітхнула і повернулася. За півгоди попереду з’явилося кілька хаток. Ура-ура?

Нарешті церква.

Скромно, але автентично.

А ні: хутор Білки, який на карті називається ТЕЖ Козиною, церква не тут, її мені завбачливо показують з пагорба. Треба йти до старого цвинтаря, а далі вже буде близенько.

Нарешті храм попереду. Він виглядає дещо інакше, аніж в талмуді «Земля Тернопільська» («Джура», 2004): нещодавно храм замінив старі шати на нові. Табличка на храмі сповіщає, що церкву св. Параскеви було зведено в XVII столітті. Це для Буковини хатній тип святинь – справа звична, а от для Поділля... Хоча – скільки там до тої Буковини, близько.

В 1864 р. храм було відремонтовано – і  в 1994 році теж.

Церква діюча, греко-католицька.Скромна і проста – як і село. Село навколо помирає – 200 жителів, школа, зведена в кінці 1930-х – на початку 1940-х – стоїть пусткою: вчити нема кого... Село помирає – а церква жива.

Майже цілком. Бо дзвіниця, дерев’яна, з XVI століття, невідомо де. Поруч з храмом стоїть мурована споруда. 12 залізних сходинок на другий ярус виведуть до звонів і старих кутих хрестів. Де дерев’яна дзвіниця, я не знаю.

І ще картинка.

Церква в Козиній.
Церква в Козиній.


"Замки і храми України" - некомерційний cайт, що підтримується фактично силами і ентузіазмом однієї людини. Допомогти проекту:
гривневий рахунок 4149 5100 9101 3567

євровий - 5168757402858452

Patreon

Ваш внесок допоможе не зневіритися в тому, що роблю вже 20 років. Дякую.

Екскурсійний супровід у мандрівці Кам'янцем-Подільським, Поділлям та Західною Україною в цілому: kamienczanka@gmail.com

© All rights reserved.
Всі права на матеріали охороняються у відповідності до законодавства України.
Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише за попередньою узгодженністю
Розробник