Аксакал тернопільських храмів ранком 8 травня 2005р..

	Не вірте картинці вгорі

Цієї автентики вже кілька років як немає. Те, що мешканці села і горе-ремонтники зробили з древнього храму, викликає розпачливе бажання відірвати руки невдахам, які не розуміють різниці між власною клунею і пам'яткою архітектури. ТАК скапарити древнє диво могли лише ті, хто повністю позбавлений і смаку, і клепок. Ганьба. :(

	Ода справжній древності.

 Коли подорожуєш Заліщицьким район Тернопілля, розумієш, що українці не пропадуть і не вимруть як нація. Маємо тут, в середньому Подністров'ї середземноморський клімат - то користуймося щедрим даром природи і перетворюймо сонце у гроші - це могло б слугувати місцевим жителям девізом. Могло б, але не слугує, бо їм ніколи придумувати собі мотто - треба за помідорами приглядувати.
Уявіть собі, що замість грунту в нас поліетилен. Уявіть собі, що замість садів у нас залізні конструкції. Страшно? Приїдьте у Касперівці і переконайтесь, що подібне вже існує - і при цьому нікого не лякає. В кожному - я підкреслюю: В КОЖНОМУ дворі товчуться теплиці. Одна налізає на іншу, неначе видираючи в неї сонце, конкуруючи з сусіднім двором, заздрячи засіяним теплицями Заліщики.

Знали б ви, як я обожнюю помідори. Вони та сметана, та трохи солі з оцтом - і можна забути про іншу їжу (гаразд, згадаємо ще шоколад та гриби). Та в Касперівці я їхала не за помідорами. І навіть не за мальовничим водосховищем. Я їхала туди за майже пів-тисячолітньою церквою.

Думаю, без фортеці тут свого часу не обійшлося: дуже вже проситься гора над старим храмом стати фундаментом неприступним стінам і високим баштам. Та фортеці немає. Є храм. Зате - справжній!
Він - сивий храмовник, старий, але гордий і все ще бойовий. Замість щита в нього товсті-претовсті стіни, замість забрала - малесенькі вікна. "Тил" з заходу захищають два чималих контрфорси. За такими важкими "латами" легко заховатись камерному, по-хатньому тісному інтер'єру.
Я була надзвичайно вражена, коли потрапила всередину. Та там навіть десятку людей буде тісно! Приміщення, здається, розмірами два на півтора. Все прикрашене килимами та ругниками. Замість лункої, пафосно-величної атмосфери грандіозних катедр тут дихаєш спокоєм та затишком. Виявляється, часом для бесіди з самим собою (ну, якщо хочете чи вірите в таке - з богом) не треба високих нав та тисяч віруючих поруч.
З невеличкої дзвіниці розливався дзвінкий поголос, я вдивлялася туди, пробуючи вгадати, як, ЯК там може поміститися людина? Може, дзвонарем там свій сільський Квазімодо? Може, вітер в цей день зі штилем грає серед дзвонів в піджмурки із сонячними променями?
Храм кам'яний, він не набагато поступається у віці своєму колезі із Збручанського.Дерев'яні верхи з гонтовою обшивкою з'явилися аж у XVIII столітті, а ось на зовнішньому фасаді дзвіниці збереглася дошка з різним написом 1564.
До речі, вхід до храму розташований незвично: з північного фасаду бабинця. Поруч невелика прибудова до апсиди, наймолодша архітектурна віха в історії храму: вона виникла в ХІХ столітті.

Легко заплутатись в лабіринтах річок біля села. Серет та мила річка з немилозвучним іменем Тупа тут пробивають собі дорогу до Дністра поміж надзвичайно мальовничих високих пагорбів каньону ріки. Серпантин дороги в Касперівцях нагадає водіям карпатські або кримські дороги - якщо в них буде час поміж матюками на жахливу якість дорожнього покриття згадувати ще когось, крім японського городового чи його ж мами. Тому виникає шалена мрія: пройтися колись цим каньоном пішки. Ну а чого б і ні? Тут дійсно дуже гарно. Та ще й такі пам'ятки поруч.