Карта 

Google-map

Координати: 48°46′21″ пн. ш. 25°52′51″ сх. д.

Я була тут багато разів. Дорога на мегаліт в Монастирку не може обминути Більче, а це й непогано. Село симпатичне, цікавий закуток в кількох кілометріх від траси Борщів - Товсте, тільки от коло-розвилка там якесь зачароване. Ми кілька разів не туди потрапляли, куди хотілося. Містика. :о).

Археологів сюди вабить гігантських розмірів городище на пагорбі над селом. Якщо пощастить, можна знайти неабиякої цікавості кераміку трипільських племен - як хоча б цю, що зберігається в краківському музеї. (Ці раритети знайшов історик Г.Оссовський ще в ХІХ сторіччі, коли розкопки тут лише починалися. Щоправда, не на городищу, а в княжому парку, про що нижче. Великої ролі місцезнаходження для мене не грає. Ці глиняні фігурки та посуд з часів неоліту є справжньою гордістю Краківського Археологічного. Там же і наш Світовид зберігається. Шкода, що не у нас). Рибалок - заплава Серету та гребля. Я їхала за примарними рештками колишньої твердині.

Незвична назва може підказати, що село має довгу історію. В ІІ половині XVIII ст. поселення належало белзькому воєводі і учаснику Барської конфедерації Теодору Потоцькому (1730-1812). Той, щоправда, на головну резиденцію обрав Смотрич. Коли Більче-Золоте дісталося його сину, полковнику Адаму Потоцькому (1776-1812), це мало змінило ситуацію: новий власник жив переважно в Городенці або у Львові. Хоча якийсь двір чи палацик у Більче, напевно, були: бо парк було розбито ще в 1800 р. Вже від дітей Адама Більче купив давній друг родини, граф Іполіт Дунін-Козицький (Hipolit Dunin-Kozicki) - але вже в 1854 р. граф продає село на аукціоні за неповні сто тисяч крон. Покупець - князь Адам Сапєга (Сапега) (1828-1903). В руках князівського роду маєток і залишатиметься аж до того часу, коли історія піде на червоне світло.

Отже, був парк, реконструйований вже за Сапєг в 1866 р. (тоді було насаджено багато нових видів дерев). Тоді ж було зведено й палац - стилістично його за збереженим фото окреслити більш ніж важко. Може, й замок тут був? Був. Та... Зовсім мало збереглося від нього зараз. Лише пагорб у центрі села, який має назву “Башта”, нагадує про існування тут укріплень. Та годі шукати стару кладку на цьому клаптику землі, де зараз знаходиться така солідна установа, як сільрада.

З архівних джерел відомо, що замок в Більче Золотому був вже в 1646 р. На жаль, жодного його графічного зображення я не знайшла. У цьому форпості під час татарських набігів знаходили прихисток місцеві жителі. Але навіть замок не завжди допомагав: у 1629 р. в Більче було 37 осель, а в 1650-му - вже лише 20.

У другій половині XIX ст. стіни замку і башту розібрали повністю, а камінь використали для зведення двох господарських будівель в маєтку князя Леона Сапєги.

У 1771 р. (за польськими джерелами - 1871 р., і це більше схоже на правду) поряд з старим замчищем збудували церкву св. Михайла, використовуючи замкове каміння. (Чи це та, де зараз моляться своєму богу автокефали?)

Читала в борщівському часописі "Літопис Борщівщини", що ще донедавна в Більче Золотому зберігались фундаменти від мурів та підземні сховища, та на початку 60-х рр. ХХ столітя для будівництва (вгадайте, чого? - правильно, ферми) і для ремонту доріг розібрали камінь навіть з фундаментів.

Найдовше зберігалась підземна частина замку, та не пощастило і їй: в кінці 1970-х років бульдозером зняли земляне перекриття і розвалили кам‘яне склепіння підземель. Не знаю, навіщо. Тепер на території колишнього замку стоять будинки сільради та дитячого садка.

А далі вже згадуваний часопис "Літопис Борщівщини" за 1994 рік писав наступне:

"Про розміри і план замку в Більче-Золотому судити важко, адже дотепер збереглась лише частина муру довжиною 26 м. з боку лікарні. (Я - не бачила. Я обійшла там ВСЕ, і я не бачила муру! Де подівся? - Блека) Тільки форма самого пагорба і рови від мурів дають уявлення про розміри. Певно, замок був прямокутним в плані, довжиною від південної стіни до кінця гострого північного рогу 131 м., а ширина південної сторони була 54 м. Площа - близько 0.7га. Пагорб майже на рівному місці насипали, возячи глину з берегів Серету. Потім за контуром пагорба звели кам‘яні стіни на вапняковому розчині шириною 1,7 м. і башту. Навколо міцного замку викопали рови. Потік, що тече з гори Білочка, наповнював їх водою. На території замку була глибока криниця.
Поруч з сільським клубом – цікавий католицький костел в парку."

Рано по купелі йдемо в церкву. Мальована М. Сосен ком, робить гарне вражіння. Заслуха ний у спів, задивлений зразу в мягке мальовило, даремно шукаю зором іконостасу. Ще більше розчаровуюсь, коли починає грати в церкві „фісгармонія", А ми й так здалека мали цю церкву за костел. Квадратова вежа стріляє го тиком у верх, на вежі годинник. Щойно стрічні селяни сказали нам. що це церква. З якимсь прикрим настроєм вийшли ми а неї..

(...)
І знову нас понесло в печери Вертеби. З Максимом Перуном, в якого памятковій книзі стрінулись ми з ..Лісовими Чортами", прямували ми через морелевий сад до Вертеби.

Оповідав він про свого батька, що був там провідником, водив Деметрикевича, Антоневича й інших. По батькові провідництво одідичив, бо ще малим хлопцем лазив з ним туди.

Ми при Вертебі. Замкнена залізними дверима-ґратами, ледви помітна в малому видолинку. Перед нами втікають до своїх нор суслики. Входимо до печери. Віє холодом. Нижча від тої в Кривчу, більше вогка, та цікавіша. Частіше треба згинатися вдвоє, зате побіч кришталів знаходите соплі (сталактити), в багатьох місцях на наших очах творяться сталяґміти. Показує нам провідник вугля, Бог зна з яких часів, черепки посуди, людські кости валяються частенько. В кількох місцях під ногами глухо дуднить. Там поховали свої скарби колись люди, що тут мешкали, - додає добродушно провідник. Мав з собою карту, видану колись у Кракові. І дивним дивом на карті назви, які щось про поодинокі кімнати говорять, їх характеризують. Не так, як у Кривчу. В декотрих місцях рачкуємо, щоб оглянути найгарніші місця. Там творяться мініятурні сталяктити, декотрі на червоно закрашені, то знову стіни висипалися білими, кругленькими виноградними ягодами. В деяких місцях освічую маленькі занавіси. Прегарно пропускають світло, мов ця велика в Постойні. Коби тільки вищі були. З гумором оповідає провідник нам одну пригоду сільської дітвори. Як ше вхід був незамкнений, кількох хлопців нарвало сухого буряну і пустилися в печери. Як довго бурян горів, то йшли, а потемки вертати не було як. Зробився крик у селі, пішов він за ними шукати. Сиділи на однім місці всі. Питали їх, що вони там бачили.

- А є там дороги і до Львова, і до Кракова, і до Варшави...


То, бачте, відвідувачі попідписувалися по стінах, звідкіля вони, тай дітиска відчитували. А з тими відвідувачами дійсно клопіт. Повикурювали свічками свої назвища і це опоганює печери, або відбивають сталактити, якщо йде більша прогульна. Провідник веде нас до різьби королевої. Мала кімнатка. На стелі, як освітите, природою вирізьблена ціла жіноча голова у плоскорізьбі. Підозріваєте мимохіть, що це штучна робота. Щойно зблизька переконуєтесь про її природність. Показує нам ще місце, де Лісові Чорти помагали арх. Кандибі при розкопках - і виходимо на світ.