Отинія

Пам'ятник С. Височану, дерев'яно-бляшана церква і костел в Отинії. 16 червня 2008 р.

Колись давно, в минулому тисячолітті, Отинія вабила мене рядком з старої книги, де перечислялися замки Прикарпаття. Книзі було начхати на сучасні реалії, книга займалася своєю справою: тут, тут і там були твердині. Чи є вони зараз? Питання не до книги.

Тож Отинія неминуче мала виникнути на моєму шляху під час мандрів - тоді ще автівкою. І виникла. Замку, звичайно ж, в містечку не було, а наприкінці дев'яностих мене цікавили виключно фортеці. І про Отинію я забула. Аж поки не потрапила в це місце на годинку в червні 2008 року. Виявилося, що це цілком собі містечко (населення трохи більше за 5 тис. осіб) в межиріччі Ворони і Опрашини з кількома може й не найайяйяйнішими, але цілком пристойними пам'ятками старовини.

Не маю на меті зануджуватися передруківкою історичних фактів, тож звично обмежуся найголовнішим.

Колись давно поселення (а вірменин за походженням і історик за фахом Садок Баронч зазначав, що поселення відоме з ХІІІ ст.) називалося Балабанів або Балабанівка. Саме під цим кодовим ім'ям воно фігурує у документах 1606 року. Назва зрозуміла: містечком володів магнат Олександр Балабан, трембовлянський і вінницький староста. Він якось і сам не визначився: чи то в нього є Балабанівка, чи то Корчаків (від родинного гербу Корчак). Але чи то людям балабанняти не хотілося, чи з яких інших причин, та за документами 1613 р. вже значиться "Balabanowka alias Ottynia", а з 1649 року документи фіксують вже просто Отинію, без Балабанівки. Начебто від слова "отин" - невеликий замочок, який охороняв прилеглу територію від зазіхань татарви. Шкода, але це - та топонім "За валами" - все, що лишилося в сучасній Отинії від колишнього замку. За Польщі, до речі, назва писалася з двома "т", та потім одна літера десь загубилася.

Первісна Отинія була трошки вбік від Отинії сучасної: на так званих Розмитинцях, тобто землях, які щовесни розмивали бурхливі води весняних рік. Зараз на тому місці стоїть селищна залізнична станція. З первісного місця поселенцям довелося швидко перебиратися на горбок - саме через воду навесні.

Цікавим було XVII століття в Отинії. Вже в 1618 р. поселення з околицями купили за 150 тисяч злотих Понятовські. В 1643 р. Отинія перейшла до рук Станіслава Потоцького. З 1635 року в Отинії замешкали євреї. Ой невчасно! Якраз за рік до нової назви, в Хмельниччину, в 1648 році, Семен Височан формує в поселенні п'ятнадцятитисячне військо, з яким приєднується до повсталих козаків, а ще захоплює твердині в Пневі, Єзуполі і Печеніжині. Тепер у самому центрі містечка Семену встановлено погруддя, а на гарматі під ним - напис від вдячних нащадків.

До речі, про єврейську громаду. В 1765 році в місті мешкало 296 синів і дочок Ізраілю, що займалися комерцією та тримали корчми; в 1880-му - 1 557. Станом на 1900 рік в місті проживало 2081 іудеїв, що становило 40 % складу 5-тисячної Отинії. Зараз населення налічує стільки ж, але євреїв там вже годі відшукати. Такий приріст єврейської громади спричинило оселення в Отинії одного з рабинів з хасидської Вижницької династії.

У 1753 році Отинія дочекалася Магдебургії. В кінці XVIII століття Отинія стала торговим центром, куди приїжджали за сіллю та тютюном. 1817 р. в Отинії відкрилася перша школа, в якій пізніше працював вищезгаданий Садок Баронч. У 1840-х роках поселенням володів поміщик Мікулі. В ХІХ столітті почала розвиватися мануфактура з виробництва гончарних виробів, працював тартак.

На межі ХІХ і ХХ століть запрацював машинобудівний завод Бредта і Ко, де було зайнято спочатку 500, а пізніше понад тисячу працівників. Продукцію експортували у Румунію, Болгарію, Росію. Підприємство, яке випускало парові котли, преси, резервуари для спирту, насоси та обладнання для броварень і винокурень, було електрифіковане, машини були на пару - чудо техніки тих часів. Та що там електрика. місцевий машинний магнат Бредт мав власну автівку! В першу світову завод Бредта постраждав - і більше вже ніколи не працював, відродилася лише лісопилка.

Була в Отинії навіть власна броварня. Залізниця ледь не пройшла повз Отинію: до вокзалу доводилося долати відстань у півтора кілометри. Але вокзал все-таки був.

Майже в кожному будинку середмістя працювали крамниці. Вже в ті часи поруч з магазинами, що торгували новим одягом, були й заклади, де збували тогочасний "секонд-хенд". А ще - горілчані заклади, магазини капелюшків, взуттєві крамниці тощо. По вівторках містечко гуділо базаром, куди прибували жителі околишніх сіл та міст, хто піший, хто на конях. Торгували птицею і горщиками, костюмами і фруктами, овочами і худобою - з землі або возів. Все було так просто. Були в Отинії ратуша, Велика синагога на 5000 віруючих, суд і поліційний відділок. Та був навіть ТЕАТР! Часом там показували кінофільми, а часом ставилися вистави силами місцевих аматорів або заїжджих гастролерів.

1910 року через Отинію проїжджав цісар Франц-Йосип з загоном австрійських вояків. Місцевим надовго запам'яталися хвацькі вусачі з свити імператора (я й не знала, що до Першої світової всі австрійські вояки були ЗОБОВ'ЯЗАНІ носити вуса). Франц-Йосип був не єдиним монархом, який побував в Отинії. В 1917 р. містечко відвідав (ну як відвідав... проїжджав повз) Микола Іі Романов.

Меморіальні дошки на стінах храму, вівтар з Тіроля колись і вид на костел з тилу.

Римо-католицька парафія виникла в містечку в 1669 р. завдяки старанням Андрія Потоцького. На його ж кошти було зведено первісний дерев'яний костел, освячений в 1775 р. архієпископом Вацлавом Сераковським. В храмі з 1718 року був образ мадонни, який вважався "чудотворним" (7 чудес протягом 1757-1779 рр.). Автором образу в три лікті заввишки був Казимир Ладоньський з Жукова, відомий своєю набожністю. Під час роботи над іконою він три дні не їі і не пив, лише молився.

Успенський неоготичний храм, який височіє в містечку зараз, зведено в 1905 р. зусиллями пароха Людвика Швайгера. Автором проекту був відомий архітектор Теодор Тальовський. До речі, цей самий проект Тальовського використано в 1905 р. при будівництві костелу в Бібрці біля Кросна (Польща. Виявляється, в них теж є своя Бібрка), а таку саму вежу тальовський примайстрував до трохи іншого храму в Качиці (Польська Буковина, 1903-1904). Загалдом характер споруди цілком вписується в улюблений Тальовським так званий "перехідний" стиль.

На час побудови костел стояв на південь від ринкової площі, від якої зараз мало що лишилося. Освячено його чомусь вже аж в 1924 р. Болеславом Твардовським. 24 березня того ж року в костелі вперше заграв орган, виконаний Яном Слівінським з Коломиї: парох Вишатицький, який служив тут в той час, дуже любив музику і мріяв мати в храмі інструмент.

В 1934 році виконано розписи інтер'єру художником Яном Буковчиком (помер в 1936 р.). Тут був неоготичний вівтар, привезений аж з Тіроля. Сюди до образу стікалися цілі натовпи прочан. Різьблення виконав майстер Ян Серафин, який навчався у Кракові та Відні, працював над оздобленням костелу в Єзуполі. Взагалі все в храмі підчинялося ідеї неоготики і було витримано в цьому стилі.

В червні 1945 р. все костельне начиння було вивезене до Польщі. В радянські часи в храмі до 1970 р. був продуктовий склад, далі тримали хімікати, а потім облаштували філіал заводу "Індуктор". Хрест з вежі зняли лише в 1960-тих, тоді ж був знищений дах вежі. В 1970-х було розібрано балюстради хорів в інтер'єрах костелу. Була думка зробити там музей, були готові документи, та в 1992 р. костел віддали місцевій громаді римо-католиків.

Таким храм був до 1902 р. (Два архівних види дерев'яного костелу). Проект нового костелу авторства Т.Тальовського, 1902 р. Адаптація споруди під музей, проект. 1980-ті. Всі ілюстрації - з тому 14 видання "Koscioly i klasztory rzymskokatolickie dawnego wojewodstwa Ruskiego" (Краків, 2006).

План костелу. Ще одна аксонометрія з часів, коли тут пробували влаштувати музей. Костел в Отинії в 1915 і в 1939 роках.

Всі ілюстрації - з тому 14 видання "Koscioly i klasztory rzymskokatolickie dawnego wojewodstwa Ruskiego" (Краків, 2006).

Є невелика вірогідність, що первісний костел св. Софії, зведений Андрієм Потоцьким, стояв на старому замчищі або був зведений з матеріаліт твердині. Та первісний храм швидко згорів, підпалений татарами. Літопис шляхетно називає їх скифами: "per Scytas". Наступний храм звів майбутній краківський каштелян Юзеф Потоцький у 1702 році. Ця святиня теж довго не простояла: була зруйнована у 1765 р., а вже за рік з'явився третій костел, теж дерев'яний, вибудований стараннями ксьондза Шимона Войтицького. Саме цей третій храм видно на старих фотографіях з Отинії.

За відомим каталогом дерев'яних храмів України В. Слободяна в отинії значаться відразу дві дерев'яні церкви: Введення Богородиці (1877) і Троїцька (1849). На єдиному знайденому мною храмі в центрі міста значилася назва "Деканальна Церква Різдва Богородиці", тому не скажу, коли храм було зведено: не знаю. Ще на стіні було прибито проект святодухівської церкви, яку зводять в центрі ще з 1996 року. Те, що зводять, є жовтим, опецькуватим, масштабним - і малосхожим на запроектоване.

Хоча найбільше мене здивувала розруківка з... Вікіпедії. Про святого Шармеля. Дивно: якщо тут такий прогресивний свяшник, чому він дозволив дерев'яному храму паритися в блясі?

Вілла заводчика Бредта. Школа в Отинії, 1911 р. Головна вулиця в 1913 р. Вокзал в 1913 р.