Він найвищий у Львові - 85 метрів до вершечку найбільшої з башт. Про нього казали, що дощова вода з його даху однією ринвою відпливала до Чорного моря, а іншою - до Балтики. І це правда.
Його будували, щоб приїжджим, які виходили на перони головного Двірця, перекрити панораму на собор св. Юра - і таким, досить примітивним, чином дати зрозуміти: Львів - місто католицьке, а не греко-католицьке.
Його й будували львівські залізничники в пам'ять про трагічну смерть в Трієсті цісаревої Елізабет (Сіссі), дружини Франца-Йосифа.
Зрозуміло, чому залізничники: ця частина міста наприкінці ХІХ століття була заселена в основному саме ними. Й місце було гарне: колишня площа Солярні обабіч вул. Городоцької.
З 19 проектів найкращим визнали роботу "Тріо" професора Львівської політехніки Теодора Тальовського (1857-1910), автора майже сотні костелів в різних куточках Західної Галичини. Будівництво велося інженером Каролем Ріхтманом з осені 1904 по серпень 1907 рр. Роботи над інтер'єром продовжувались і після освячення храму в 1911 р.
Легенда повторює тисячі інших, схожих: коли місто в 1939 році зайняли совєти, з велетенського храму потрібно було познімати ідеологічно несумісні з новою владою хрести. Знайшовся доброволець, який взявся виконати це завдання - і впав з вежі, розбившись насмерть. Більше бажаючих не було - і хрести залишились на своїх місцях.
Під час Першої світової війни австрійська влада видала наказ зняти з львівських дахів мідну бляху - для випуску озброєння. Ніхто не хотів брати на себе виконання того наказу в випадку костелу Ельжбєти (думаю, не через побожність, а через 85 метрів повітря під ногами). Кажуть, один єврей все-таки зголосився - і теж впав, і теж розбився.
