Ще одне старе фото - і досить. А ви були там вночі? Ні, не моторошно. Темно :о) Роза - готичні собори без неї як інваліди. Нео-готичні, здається, теж. Вітражі он які... Вранішнє сонце пестить колони.

	Гігант неоготики в честь загиблої Сіссі.

Шопка. 2005 рік.

Він найвищий у Львові - 85 метрів до вершечку найбільшої з башт. Про нього казали, що дощова вода з його даху однією ринвою відпливала до Чорного моря, а іншою - до Балтики. І це правда.

Його будували, щоб приїжджим, які виходили на перони головного Двірця, перекрити панораму на собор св. Юра - і таким, досить примітивним, чином дати зрозуміти: Львів - місто католицьке, а не греко-католицьке.

Його й будували львівські залізничники в пам'ять про трагічну смерть в Трієсті цісаревої Елізабет (Сіссі), дружини Франца-Йосифа.

Зрозуміло, чому залізничники: ця частина міста наприкінці ХІХ століття була заселена в основному саме ними. Й місце було гарне: колишня площа Солярні обабіч вул. Городоцької.

З 19 проектів найкращим визнали роботу "Тріо" професора Львівської політехніки Теодора Тальовського (1857-1910), автора майже сотні костелів в різних куточках Західної Галичини. Будівництво велося інженером Каролем Ріхтманом з осені 1904 по серпень 1907 рр. Роботи над інтер'єром продовжувались і після освячення храму в 1911 р.

Легенда повторює тисячі інших, схожих: коли місто в 1939 році зайняли совєти, з велетенського храму потрібно було познімати ідеологічно несумісні з новою владою хрести. Знайшовся доброволець, який взявся виконати це завдання - і впав з вежі, розбившись насмерть. Більше бажаючих не було - і хрести залишились на своїх місцях.

Під час Першої світової війни австрійська влада видала наказ зняти з львівських дахів мідну бляху - для випуску озброєння. Ніхто не хотів брати на себе виконання того наказу в випадку костелу Ельжбєти (думаю, не через побожність, а через 85 метрів повітря під ногами). Кажуть, один єврей все-таки зголосився - і теж впав, і теж розбився.

	Центральна нава

А в часі українсько-польської війни 1918 року костел став справжньою мішенню для гвинтівок українців: сліди від куль помітні на фасаді й зараз.

Радянські мистецтвознавці презирливо пхекали на згадку про нього: та, неоготика, злам ХІХ і ХХ століть, нічого цікавого, це вам не Миколаївська церква, от де старовина, а це... так... Одоробало.

Хоча туристам попростіше храм подобається - тут знайомий з підручника історії середніх віків політ у височінь, що й асоціюється з готикою, значно більш виразний, аніж в автентично-готичній Катедрі.

Зофія Соколніцька-Іздебська згадувала в своїх споминах про 1939 рік, що вже на початку вересня костел Ельжбєти було пошкоджено німецькими бомбами: хрест на одній з веж тримався на тонесенькому залізному гачку, загрожуючи звалитися в будь-яку мить.  

Під час війни храм діяв, але вже 4 червня 1946 року його було зачинено. Під час останньої меси голос молоденького вікарія задрижав, хлопчина розплакався і втік до закристії. Пробощ мусив заспокоїти паству з амвона. Дарма: відразу по закінченню меси люди налетіли на вівтар і почали його ламати, намагаючись відірвати собі шматочок "на пам'ять".

В радянські часи, звикла історія, в костелі був склад хімікалій. В нього заїжджали вантажівками. А віруючі невтомно несли на поріг храму свіжі квіти. Дуже в дусі епохи.

Фото з виданного в 1936 році в Берліні альбому "Polen"

Зі здобуттям незалежності греко-католики міста отримали в своє користування і цей гігантський храм. Зараз це церква святих Єлизавети та Ольги - що за вибрик іронічної, цинічної історії над колишнім бажанням католиків встановити пальму первенства!

Не знаю, як розмовляється тут віруючим з їх персональними вищими силами: велетенський простір центральної нави, пустий, дзвінкий від кроків блискучою кам'яною підлогою, скупі острівці ікон на білих, як в лікарні, стінах, сувора велич колон, що закінчуються склепінням десь так високо, що здається, це вже небо... Навіть вівтар тут дещо символічний: під великим балдахіном, в оточенні повернутих спиною один до одного ангелів - лише скромна статуя богоматері, ніяких тобі багатофігурних композицій, ніякого надміру. Цей вже так просто "на пам'ять" не рознесеш. Про колір в цій загальній охрі нагадують лише прекрасні вітражі. Таке сподобалося б Мартіну Лютеру своєю скромністю. Не надто камерна атмосфера, скоріше це нагадує велетенський зал-почекальню на вокзалі життя. Пусто, стерильно, людина - ніхто з точки зору Всесвіту, і костел про це нагадує мимохідь.

А амвон - гарненький, тут готика поступилась затишку бароко, тут багато золота та голівок путті. Трохи диссонує, але диссонанс приємний.