Солотча

Так монастир видно здалеко.

Де це: Рязанська область, за 20 км від обласного центру по Владимирській трасі, на березі притока Оки - річки Стариці. Є тут й річечка Солотча, яка поблизу селища впадає в Оку.

Що дивитись: древній Покровський монастир, будинок академіка І.П.Пожалостіна (він був художником-гравером і приймав у себе чимало знаменитих гостей, серед яких і Паустовський, і Гайдар, і Фадєєв з Сімоновим), дерев'яні будиночки з різьбленими ставнями. Плюс тут починається оспівана К.Паустовським Мещера. Теж певний інтерес представляє.

Я чесно не розумію різниці між селищем (яким є Солотча) і селищем міського типу (яким вона була до 2004 року). Я взагалі спочатку думала, що це село. Потім вже, побачивши численні санаторії і дитячі табори відпочинку, заховані в соснових лісах навколо Солотчі, зрозуміла, що помилялася. Сосни тут не просто сосни - корабельні. а за ними - безлюдні квадратні кілометри, жодного села, жодної хатини. Петтіфоггер прояснив ситуацію: колись тут добували торф, навіть вузькоколійку Рязань-Тумська для цих цілей проложили. Її теж описував Костянтин Паустовський. А залізнична станція в Солотчі чомусь називалася СолоДча. Хм. Будівлю станції я бчила. Вузькоколійку бачив у 2007 р. Петтіфоггер. Наскільки зрозуміла, то була ще та авантюра. Тому що... Зараз торф не потрібен, і колія занедбана, а сам торф - ну так, горить. Десятиліттями тліє на глибині кількох метрів під землею.

Сюди ми їхали неймовірними манівцями: за паромом через оку в Новосілках (АААААААААА!!!! Паром!!!! АААААААААА!! вперше їхала на паромі, було цікаво) почалося багатокілометрове болото з глибокими калюжами - а іншого шляху не було. Підстрибуючи на поворотах, ледь не перекидаючись в калабані, я все-таки дивилася навколо - і вже за кілька кілометрів побачила білосніжний монастирський комплекс. Ми їхали саме туди.

І не пожалкували - там було гарно. Єдине "але" - забагато голодних кошенят, яких мені було нічим підгодувати. А таке по нервах б'є током.

Ворота комплексу - майже фортечні. Бійниці на стінах таки є. Ленін на фоні монастирських будівель - майже символічно для Росії. Пастораль.

Кажуть, на початку ХХ століття Солотчу називали "рязанською Італією". Дивні були в людей асоціації - тут все просто зразково-російське, від природи до Леніна на центральній площі, від хаток зі ставнями до спокійної обителі. Багатої, до речі, на легенди.

За однією з них, з монастиря аж до Рязані вів підземний хід. Ну, канонічний переказ, таке про більшість місць розказують.

За ще однією легендою, на березі річечки Солотчі (звідси й назва, певно) багато століть тому рязанський князь Олег зі своєю княгинею зустріли двох пустельників, Василя і Євфімія. на місці цієї зустрічі князь вирішив заснувати чоловічий монастир - і в 1390 році збудував для майбутньої обителі дерев'яний собор Різдва. Для себе старався - на схилі життя Олег пішов в монастир монахом, взявши ім'я Іоакіма (1402 р.). Начебто і його, і його дружину Євфросину було й поховано в стінах обителі, в Покровській церкві. Храм не зберігся - в 1768 році завалився просто в річку. Тож князівські домовини прийшлось перезаховати.

Наступний переказ на черзі. Кажуть, в обителі зупинялися на перепочинок війська Івана Грозного у 1552 році, коли йшли війною на Казань. Коли татарська столиця пала під натиском московитів, в солотчівській обителі спорудили на честь такої події Олексіївську церкву. теж до наших днів не дожила - її розібрали ще в 1847 р.

Та найбільшого розквіту монастир зазнав, здається, у XVII столітті. Принаймні з того часу дотепер багато чого збереглося. Відродженням обителі займався архімандрит Ігнатій Шангін. Зрозуміло, що так як в Росії в той час панував наришкінський стиль, то й Солотча від моди не відставала. Два храми її - Предтеченська надбрамна та Святого Духа - зведені якраз в дусі наришкінського бароко.

Проти цих красунь собор Різдва Богородиці (зараз це найдавніша будівля комплексу), що походить з кінця XVI століття, видавався чимось архаїчним і прадавнім - а не пройшло й століття. А ще собор двостовпний, що досить нечасто зустрічалося в російській архітектурі тієї епохи - зазвичай склепіння підтримують чотири, а не два стовпи.

Надбрамна церква зведена в 1696-1698 роках ймовірно Яковом Бухвостом, відомим російським зодчим. В будь-якому разі,с поруда получилася гарною і ошатною.

Святодухівська церква походить з 1688-1689 років і приписується тому ж архітектору. Храм має велику трапезну, що робить його трохи схожим на терем. Обидві церкви щедро прикрашені кольоровими ізразцями (поливами) авторства московського майстра Степана Полубіса, різьбленими деталями. Дещо дисгармоніює з Святодіхувською церквою її простенька шатрова дзвіниця, відновлена в 1960-х роках. Раніше, певно, тут було щось більш вишукане.

Трохи далі за собором різдва розташовані покої настоятеля (XVII ст.). Гарна споруда, яку я толком не сфотографувала - саме через те, що серце кров'ю обливалося через купу голодних кошенят. Будете в тих краях - візьміть їм якийсь гостинець.

Чи знадобилися монастирю міцні стіни з кутовими вежами і бійницями (1688), я не знаю. Здається, життя тут текло спокійно, монахи тримали сяку-таку господарку, розводили коней і худобу - аж поки обитель не закрили після революції. Монастир - вже як жіночий - відновив свою роботу в 1993 р.

На фотографіях ількарічної давності церква святого Духа ще не нагадує білосніжного лебедя, а стоїть з пошарпаними часом та людьми стінами. Зараз же в надвечірній час стіни собору і мури навколо нього, здається, аж світилися. реставрували комплекс і в радянський час, в 1960-х.

Десь читала, що в монастир пускають лише під час служб, але насправді це не так.

Будинок академіка Пожалостіна ми знайшли дуже просто: якраз виїхали на центральну вулицю солотчі з болотного бездоріжжя поблизу садиби. На стіні - кілька таблиць і схема "Стежки Паустовського".

Ще монастир: чудове фото Петтіфоггера (Святодухівський храм). Кутова вежа. Церква Різдва. Надбрамна церква.