Тут є майже все: коктейль зі Сходу та Заходу.

Виявляється, мені подобається, коли багато квітів.

Мрррррр. Реалістично. І навіть ікла зламані.

	Розкіш як вона є.

 Знову, як і в випадку з Масандрським палацом розповідь доведеться ламати на дві частини. Забагато і інформації, і непоганих світлин. Тому почнемо з парку та палацу який він є зовні, а потім вже прогуляємось його залами та кабінетами. Ви ще не втомилися від моїх подяк Ігорю "Лазеру" Скальському за поїздку в Крим? :о) Ну і добре.

Маленький ліричний відступ. Я колекціоную старі поштівки. Щовихідних в Москві я відправляюсь за новою здобиччю то на МАРК, то на Ізмайлівський вернісаж, де старанно гортаю старі пошарпані альбоми і приміряюсь до нових експонатів своєї колекції. Це в нас дореволюційну поштівку треба шукати як Діоген шукав людину: вдень зі свічкою. А там цього добра повно. Не дивно, що часом трапляються схожі, а іноді - навіть ідентичні листівки. Так от, найчастіше за всі інші мені траплявся саме цей сюжет: лев з Алупки. Найчастіше той, що спить. ("Така лапочка!", напевно, думали антикварні фотографи - і знімали вдячний об'єкт.Їх неважко зрозуміти. Рука сама тягнеться погладити цю втомлену спекою кішку. А не можна. Загородили, як в зоопарку, ланцюгами ніжний мармур царей тварин). Хоча і інші леви траплялися.
Саме через цю надмірну популярність я левів не купляла. Фі, мейнстрім. Кітч, можна сказати. Я все більше щось львівське шукала.
Алупкинський палац я знала і любила з глибокого дитинства. Саме тут я вперше побачила море, коли мені було 3 роки. Саме сюди потім щороку ми приїжджали з Ялти на екскурсії. Алупкінські леви видавались чимось занадто відомим, і відтого - кітчоватим. Не купувала. Аж не потрапила в Алупку знову після 17-річної (!) перерви.

Ви знаєте, тут дивовижно гарно. Природа і архітектура поєднані тут в гармонічному акорді, і щербата вершина Ай-Петрі над псевдо-замком російського аристократа теж виглядає замком - але більш могутнім, розваленим. Парк в Алупці, з усіма нагромадженнями каміння ("Хаосами") - просто неймовірний. Величезні квіти магнолії запаморочливо п'янять солодким ароматом. Внизу - море, дике, як пляж біля причалу. Кожен третій екскурсант через зуби присвистує у захваті: "Щоб я так жив!..". Ех. Я говорю жахливо банальні речі, але це правда! Після відвідин Воронцовського палацу післясмак залишається ще на дуууууже довго. Можливо, недарма в Мережі так багато сайтів, присвячених історії палацу та його сучасній експозиції.
Ясна справа, в перший же вік-енд після Криму я купила зразу 5 різних видів Левиної тераси та її жителів. Тепер от тішуся, переглядаю та згадую...

Досить лірики, трохи фактів. Господар цього райського куточка - генерал-губернатор Новоросійського краю М.С.Воронцов (1782-1856). Важливий факт: його батьком був послом Росії в Англії, хлопчик зростав саме на берегах Альбіону, а повернувшись у віці 19 років в Росію, брав участь в російсько-турецьких війнах. В тиглі його життя різні візуальні враження змішувались в довільних пропорціях. Тепер зрозуміло, звідки цей сплав тюдорівського ренесансу північного фасаду та східної екзотики південного.

Воронцов активно скуповував землі на ПБК, грошей йому вистачало, амбіцій теж. Для втілення мрій про казковий замок архітекторів шукав не в Росії (знав, певно, як важко знайти в своїх пенатах щось путнє). Проект палацу в Алупці створив аглієць Едуард Блор, придворний архітектор Георга IV та королеви Вікторії (1789-1879) в стилі модного в першій третині ХІХст. романтизму.

У січні 1829р. почались підготовчі роботи, які раптово перервалися в липні 1831р.: Воронцов, який в той час перебував в Англії, наказав зупинитися. Здається, граф відчув зміни в уподобаннях аристократів Заходу: в моду ввійшла готика. Блор протягом року змінює проект -і в грудні 1832-го на вже закладених раніше фундаментах народжується Алупкинський палац. За роботами стежить інший англієць, Вільям Гунт. (До речі, Блор в очі ніколи Крима не бачив).

А от виконували задуми архітекторів кріпаки з Володимирської та Московської губерній, що з покоління в покоління займалися різьбою по каменю та його обробкою. Головним будівельним матеріалом виступав дуже твердий магматичний діабаз зеленувато-сірого кольору. Він удвічі твердіший за граніт, а ще ой як капризує при обробці. Один неправильний рух - і вся робота коту під хвіст. Це місцевий камінь, діабазові скелі тут навіть слугують за частину фундаменту. Для будівництва палацу діабаз ретельно шліфували вручну, за допомогою примітивних інструментів. Імена тих майстрів зараз прикрашають коридор палацу (Роман Фуртунов, Яким Лапшин, Максим Тисленко, Наум Мухин).

Як же відрізнявся цей палац від своїх нудних класицистичних попередників! Немає тут бундючних колонад і пафосних фрізів. Палац неначе тікає від наступаючих ззаду гір, вперед, до моря. Кожен корпус палацу-підручника з історії архітектури - це наступний хронологічний крок вперед.
Ну от, приміром, західний фасад. Саме сюдою потрапляє в палац більшість гостей. Типовий середньовічний замок VIII-XI століть: з зубцями на круглих баштах, вузькими вуличками та високими стінами грубої кладки.

Вузьким проходом між господарськими приміщеннями можна пройти до центрального корпусу. Над головою пропливає ошатний, легкий місток з чувуна: сюдою у розкішну парадну їдальню переходили придворні музики.

Парадне подвір'я відразу заявляє про себе світлом та простором. Між годинниковою вежею та східним флігелем красується Ай-Петрі. Широкими очима вікон дивиться на гору північний, тюдорівський, фасад. Бічні ризаліти містять башти, фасад ділиться вузькими полуколонами з декоративними вершечками - пінаклями. Безумовно, не було б усіх цих численних пінаклів, куполів, зубців та коминів - палац з сірого каменю сприймався б значно похмурішим. В різблених деталях фасаду часом і не зрозуміти, чи це елемент східної, чи західної архітектурної традиції, чи це мечеть, чи готичний комин. А з кожним кроком в напрямку південного фасаду подорожній неначе просувається на Схід. Основний декоративний елемент палацу, арка, яка відзеркалювалась у балюстрадах балконів, повторювалася у кам'яних різьблених решітках тут, обличчям до моря, звучить могутнім східним крещендо.

Це схоже на мечеть з казок Шехерезади. Двоповерхове склепіння оформлене з небувалою пихою. Тут в одне ціле переплились тюдорівська квітка та індійський лотос, а арабська в'язь шість разів повторює за альгамбрськими халіфами: "Нема переможця крім алаха". Айвенго приїхав в Тадж-Махал, Гарун аль Рашид перебрався в замок фрон де Бефа. Романтика царює, і царству її немає меж. Принаймні, тут, в амфітеатрі гір, у підніжжя Ай-Петрі.

Палац - пуп землі. І неба. І моря. Позаду - гори, попереду - спочатку зелене море парку, а потім хвилі його листя перетворюються на солоні барашки безмежного синього простору.

Весь комплекс в Алупці складається з центральної частини та гостьового, бібліотечного та господарського корпусів. Будівництво почалося з столового корпусу (1830-1834), центральний об'єм зводили в 1831-1837рр., а в 1841-42рр. до їдальні прибудували більярдну. Гостьовий корпус з'явився у 1838-1844рр., тоді ж, коли і східні флігелі, всі башти палацу, господарські приміщення та Парадне подвір'я. Останнім збудували бібліотечний корпус (1842-1846). Земляні роботи при спорудженні південних терас проводились за участю солдат саперного батальона (1840-1848).
Влітку 1848 року на центральних сходах встановлюють фігури левів, виконані в майстерні італійського скульптора Джовані Боннані.

Кілька слів про унікальний пейзажний парк: в його Верхній, романтичній, частині розташовані зруйновані сходи Малого Хаосу та Платанова поляна. Інша територія парку - регулярна. Парк тягнеться з заходу на схід на 500 метрів, і на стільки ж - з півдня на північ. Загальна площа парку - 40 га. Планування парку і посадка дерев почались в 1824р., і займався цим протягом 25 років прославлений Карл Кебах.

Багато зробив для парку і директор Нікітського ботанічного саду Микола Гартвіс. За його участю Алупка увійшла до міжнародного обміну рослинами, зокрема, сприяло садоводство Лоддіжжа в Хаккнеє, Англія. В парку росло 250 видів дерев та кущів. Одночасно цвіло більше 2000 троянд. Деякі сорти були створені спеціально для Воронцовсього палацу (1829 року - "Алупка" та "Графиня Єлизавет Воронцова"). До сьогодні, кажуть, один кущ жовто-рожевих махрових троянд перед Китайським кабінетом квітне - вже протягом 150 років.

Шкода, що ті троянди, які прикрашали арку вузенької вулички на підходах до центрального корпусу, лишилися тільки на кількох старих поштівках...