За Меретином та Пінзелем - не тільки у Бучач.

В Наварію Глинну їздять купатися. А як же Меретин?

 Імена двох геніїв епохи бароко, що освятили та освітили своїм талантом українську барочну спадщину, підняв її до небачених до того висот, зрівнявши з найкращими західноєвропейськими зразками, ба навіть вище, мають, здавалося б, примусити чиновників від мистецтва носитися з їхніми шедеврами як дехто з писаною торбою. Ознайомившись з музеєм Йогана Георга Пінзеля у львівському костелі кларисок, прочитавши буклет авторства самого Б.Г. Возницького про те, що Пінзель - геній, рівний у світовій історії культури лише неперевершеному Мікеланджело, домислюєш собі автоматично: будівлі, яких торкалася така здібна рука, є у ідеальному стані, там ходять натовпи туристів та зачудованих красою мистетвознавців. Хех.

Варто згадати не лише величний костел у Городенці, варто глянути на жахливий стан найкращого, як на мене, творіння геніальної митецької пари - просяклої вологою ратуші у Бучачі, яку хочеться добряче викрутити та повісити сушитися на сонечку, щоб побачити, що до розуміння значення спадщини Меретина та Пінзеля нашому народу ще вчитися і вчитися. А шкода. Добре, це була призказка, казка попереду.

Є неподалік Львова, у Пустомитівськиому районі місце, славне своїми чистими великими озерами. Туди влітку щовихідних приїжджають, як стверджує "Поступ", не менш як 120 автомобілей з півтисячею відпочиваючих. Вони гуляють у місцевих ресторанах, купаються самі, купають свої авта у тих же озерах, гадять обгортками від батончиків та "Мівіни", коротше кажучи, культурно відпочивають, навіть не підозрюючи, що можна в цьому невелиому селі знайти не лише принади природи, а й архітектури.

Коли ми з Ігорем Хомою гарячим вересневим полуднем приїхали маршруткою з райцентру в це село, спочатку не відразу зорієнтувалися, а де ж обіцяний чотиритомником "Пам'ятки містобудування та архітектури УРСР" костел роботи Б. Меретина. Сфотографувавши церквицю напроти автобусної зупинки (див. її фото в галереї ліворуч), кинулися з розпитами до місцевих жителів, що стояли біля магазинчика. "Ще костел? Н-і-і-і, немає. Хіба що в Годовиці, це ось туди"...

Як немає, чому немає, церквиця нехай навіть і з барочними ліхтариками на даху, але ж не виглядає настільки старою та значною, щоб прийняти її за роботу Бернарда Меретина.

Так костел та плебанію в Наварії побачив Артур Їжевський.

 Як немає, чому немає, церквиця нехай навіть і з барочними ліхтариками на даху, але ж не виглядає настільки старою та значною, щоб прийняти її за роботу Бернарда Меретина.

Костел, звичайно ж, знайшовся. За останнім будинком з протилежного від озера боку села (ще один ресторан буде, точно вам кажу. Напис "Шашлики" вже висів, хоча будівництво ще йшло повним ходом. Навіть назва вже була - здається, "Моя хата скраю" чи якось так"), серед зелених крон старих дерев ми побачили бароковий ліхтарик, на нього і пішли. І вийшли туди, кулди й хотіли - до старезного костелу посеред сільського смітника.

Паркан глухим квадратом оточує храм, на кутій брамі - замок та така кількість павутиння, що розумієш: правлять тут нечасто. Та сам костел у непоганому стані: побілений, з новим дахом, ось тільки не вистачає скульптур у відведених для них нішах.

Ну що ж, слухаємо про історію будівництва храму. Вознесенський костел зведено у Наварії ще у 1626р., більш як за століття до перебудови Б. Меретина. Простояв первісний храм рівно 100 років, і був зруйнований у 1726р. (цікаво, чому?). До 1739 року розібрали основну частину споруди. Відновлення храму велося у 1740-1760рр. під управлінням вже не раз на цій сторінці згадуємого Б.Меретина. У художньому оформленні костелу брали участь художник С. Строїнський та скульптор А. Осінський. У інтер'єрах був живопис роботи А. Тавеліо (1770р.).

Споруда з типово барочною зовнішню (за зразком храму Іль-Дзежу у Римі) складена з пісковика та червоної цегли на вапняковому розчині. У плані це тринавна чотиристовпна базиліказ п'ятикутною апсидою і симетрично розміщеними квадратовими бічними приміщеннями. Головний фасад завершено високим барочним фронтоном, прикрашеним білокам'яними вазами. У оформленні фасадів застосовано коринфський ордер.

Дзвіниця стоїть на південний захід від головного фасаду костелу. Зведена за проектом відомого архітектора П. Полейовського. Вона цегляна, прямокутна у плані, одноярусна, завершена розвинутим барочним фронтоном з одним пройомом для дзвону. Дзвіниця оформлена пілястрами, карнізами складного профілю, вазами та іншими білокам'яними деталями. Дзвіниця і храм разом творять гармонійний ансамбль, що відноситься до львівської архітектурної школи.

Поруч розсташований старий одноповерховий будинок з мансардою, мабуть, плебанія.

Вже після повернення (пішки, друзі мої, пішки!) з сусідньої Годовиці, де все той же Бернард Меретин побудував ще один розкішний костел, ми з Ігорем подумали, що, певно, католицькі громади двох сіл добряче погралися в гру "А хто у нас тут самий кращий" близько чветрі тисячоліття тому. "У сусіда хата біла" - одвічна біда галичанина, хоча іноді, як ось у випадку з костелами у Наварії та Годовиці, від "холодної війни" конкуруючих громад виграє вся громадскість: мати два архітектурних шедеври поруч - добре для всіх. І для наших ніг: дорога між селами не така й довга.