Обов'язково зайдіть в обидві печери, подивіться на залишки вівтаря та графіті на земляних стінах. Зверніть увагу, як цікаво відводиться вода з водоспаду - дерев'яними, видубаними зсередини колодами.

Якщо піднятися до вершини водоспаду, на рівному майданчику побачимо так званий феномент - пам'ятний знак на честь зруйнованої церкви.Неподалік - статуя святого Онуфрія, бородатішого за загін ламбер-сексуалів.

Зараз парк є частиною природничого національного заповідника "Подільські Товтри", то ж є надія, що все тут скоро набере пристойного вигляду.
На території парку зберігся палацовий комплекс XVIII-XIX століть, кам'яні мури та - за палацовим садом - прекрасна водонапірна башта, стилізована під вежу середньовічної фортеці. Башта вся всіяна якимись гачками, що трохи псує її вигляд, та все одно - враження складає пречудове.

Назва села походить від прізвища магнатів, що володіли цими землями в другій половині XVI ст.: це були Ян і Пьотр Малейовські, сини Якуба і Мальгожати. Швидше за все, дуже скоро рід вимер, не залишивши жодного нащадка чоловічої статі, а Маліївці перейшли до нових власників: спочатку Кавецьких (Kawiecki), потім (на початку XVIII ст.) - Пепловських та Туркулів, нарешті в другій половині XVIII ст. - в руки Свірських (Swirskich).  

В 1785р. Юзеф Свірський продає Малієвецький ключ Яну Онуфрію Орловському  гербу Любіч, коронному надворному ловчому, і його дружині Анні зі Старжинських, власниці Віньківців - і для місцевості починається нова, славна епоха.

Орловські на той час вже володіли ярмолинецьким ключом та іншими подільськими маєтками. Та головною своєю резиденцією магнати обрали саме Маліївці. Після смерті Яна Онуфрія село дісталося в спадок його єдиному сину Адаму (1780-1848), плоскирівському маршалку шляхти. Коли і його земний час підбіг до кінця, маєтки батька поділили три його сини. Маліївці дійсталися старшому, Ігнацію, який помер холостяком в 1899р. Не оженився шляхтич зі зрозумілої причини: з 30 років він страждав на невиліковну душевну хворобу. Тому найсправді цим маєтком опікався молодший брат Ігнація, Олександр (1817-1893). Здається, він за брата ще й одружився (жарт). Першою дружиною О. Орловського була Юзефа Івановська, другою - княгиня Клементина де Талейран-Перігор (Klementyna de Talleyrand-Perigird).

На початку ХХ ст. Маліївцями володів племінник Олександра Орловського Ігнацій Мєчислав (народився 14 серпня 1865р. в Ярмолинцях - помер 19 травня 1929р.). Цікава людина: ад'ютант генерала Юзефа Галлера, після Першої світової війни - почесний атташе при польській амбасаді в Парижі.  Маліївці його цікавили мало, і їх купує син Олександра Орловського від другого шлюбу Ксаверій Францішек (1862-1926), який і володів маєтком аж до революції.

Палац з могутніми, але дещо кострубатими атлантами, що тримають на своїх кам'яних плечах балкон другого поверху, було збудовано в 1788 році. Місце для споруди вибрали гарне: над глибоким яром. Хто був автором проекту, невідомо, та родинна легенда Орловських приписує його популярному архітектору Доменіко Мерліні. Хоча палац і відрізняється від інших робіт цього майстра, виключати реальність цієї версії не варто: Орловський часто бував при королівському дворі в Варшаві, де працював Мерліні.  

Іншим ймовірним автором палацу вважають Якуба Кубіцького, з котрим Орловський міг познайомитись в Вишнівці.  

Вже на початку ХІХ ст. резиденція в Маліївцях славилася розкішшю і красою. Поет Раймунд Корсак написав про неї:

"O aedes, fausta es Nato, charissima amicis".

(Що, не знаєте латини?:))

Лаврентій Марчинський називав палац "чудовим", а його розміщення - "прекрасним".

Колись тут зберiгалася розкішна колекцiя польського живопису, де були твори таких знаних польських художникiв як Генрiк Семiрадський, Ян Матейко, Юзеф Брандт, Юзеф Хелмонський, Юлiуш Коссак, Тадеуш Айдукевич та iншi. Зберiгався в Малiївцях гобелен на тему картини “Свята родина” Рафаеля Санті, а також портрет останнього короля Польщi Станiслава Августа, виконаний популярним портретистом Яном Лампi. На жаль, на цю колекцію збагатилися не українські музеї, а полум'я, яке жадібно пожирало безцінні скарби під час "націоналізації".

Останнiй господар Малiївців, Ксаверiй Францiшек Орловський, пiд час громадянської вiйни в Українi, коли Подiлля на короткий час було окуповане російським генералом Антоном Денiкiним, вивозить з свого маєтку найцiннiшi речi до Одеси. Там, на французькому торговому кораблi “Дюмон де Урвiль” до Марселя, а звiдти до Парижа. Так врятувалася (щоправда, теж тільки частково) знаменита бібліотека Орловських, яка налічувала 10 000 томiв, родинний архiв, у якому зберігалася переписка пап римських з польськими королями. Врятувати вдалося й найцінніші екземпляри з картинної галереї палацу. Решта цiнностей (меблi рiзних епох, вироби з порцеляни, посуд) залишилася на Поділлі i була розграбована.

Палац зведено у стилі Людовіка XVI з місцевого пісковику.

Про дату побудови нагадують цифри на фронтоні північного фасаду: "1788". А от гербам Орловських "Любич" та Стажинських "Доліва", які колись теж прикрашали палац, повезло значно менше: збили.

Класицизм, "шляхетна простота i спокiйна велич" царювали в тодішній архітектурній моді - і це чудово помітно в Маліївцях. Спочатку, щоправда, дах споруди був вкритий не бляхою, а, як пише Роман Афтаназі "дахівкою" (черепицею). Останній володар резиденції носився з ідеєю повернення будівлі первісного вигляду, та революція зашкодила цим планам.

Зі східного боку палацу одна з його власниць, Роза з Красінських Орловська, ще в 1826р. влаштувала великий зимовий сад з оранжереєю, який був безпосередньо пов'язаний з будинком.  

З західного боку до палацу примикали стайні розкішних породистих скакунів.

Що стосується iнтер'єрiв, то, згiдно лозунгу видатного англiйського архiтектора К. Кемпебла "ввести красу храму в приватне помешкання", в малiєвському палацi застосований повний арсенал декоративних форм: до сьогодні збереглася подекуди ліпнина стель в стилi Людовика XVI (рококо), тобто характерному для того часу стильовому контрастi. А чи збереглася ажурні бронзові перила сходових кліток, я не знаю.