English   Контакти   Книги   Новини   RSS   Галерея   Телетайп   Населені пункти   Типи об'єктів   Топ-13   Блог   Guest-Up-Oh?  
Косів

 Ворота Карпат.

Міст на околиці міста.

Міст на околиці міста.

Знакове місто - і водночас (для мене, лише для мене!) занадто незначне. Прикарпаття без Косова - як Чорне море без Одеси. Це - своєрідний порт Карпат, брама до магічного гірського світу.

Найкраще в Косові для мене - самі під'зди до міста. Коли після досить рівнинного Заболотова звідкись нізвідки з'являються зелені вершини, горизонт вибухає нервовою кардіограмою. Оппа, ти вже тут, в оточенні Карпат. Коли це сталося - і, найголовніше, як так взагалі сталося, що перехід з площини в вертикаль відбувся зовсім непомітно? Магія, не інакше. :о)

Це чудово. Шкода, що такого самого епітету чомусь особисто в мене не вдалося добитися власне місту, що відкриває звичний шлях у гори. Хоча, читаючи чужі статті про місто, починаєш задумуватись6 не туди дивилась, чи що? Особливо зверніть увагу на абзац про відьмаків та характерників. Карпати - приватна власність мольфарів, не інакше!

 

Косів-Косів... Невеликий райцентр, славний своїм суботнім базаром. О, той базар - моя давня мрія, але навіть коли ми вставали одночасно з липневим сонцем, втрапити в суботу на заповнені сувенірами, бринзою і іншим карпатським крамом ряди не вдавалося. Місцеві кажуть - потрібно приїжджати не пізніше дев'ятої ранку.

Я таки колись спробую.


 Давайте краще про історію поговоримо.

Серпень 2002 року.

Далі - гори. Серпень 2002 року.

Косів - поселення давнє, місто вже давненько відсвяткувало свій півтисячолітній ювілей. Шкода, що від промайнулих над цими гордими горами віків в Косові майже не залишилося нічого - окрім колючих смерекових лісів над містом.

 

А ще лишилися легенди - їх немало є про виникнення назви поселення.

 За одним переказом, назва походить від слова "кос" (гуцульська назва дрозда). Колись начебто в лісах було їх багатенько. Інша легенда згадує, як князь Данило Галицький послав у гори свого боярина Косича з наказом зміцнити кордони Галицької землі. Косич оселився в дикому гірському краю - і позичив своє ім'я новостворенному поселенню.

Достовірно відомо, що колись поселення називалося Риків. Це ленегдарні версії ще більше заплутає.

Легенди легендами, а факти говорять, що Карпати, що грізно здіймаються на південь від міста, не вберегли його від татарських навал в 1621 та 1624 роках. Від міста тоді лишилося лише згарище, яке поволі відроджувалося.

Про неіснуючий зараз замок нагадає Замкова гора над містом. Малувато, ну але хоч топонім маємо...

 

Історія - не пряма, а спіраль. Сто років пройшло - і вона робить новий виток. З 1880 по 1910 роки з Косівщини в Аргентину, Бразилію, США та Канаду виїхало понад 7 000 гуцулів. Скільки їх шукає заробітків в Європі зараз - хто зна, можливо, знову близько 7 000? Спіраль, спіраль...

Офіційні дані кількарічної давнини - з 5.800 жителів виїхало 800. Офіційні дані часом дуже неточні, знаєте...

Дивно, що при такому рівні еміграції місто все ще не розгубило свою міфологію, мистецтво, традиції. Тут все ще проводяться міжнародні гуцульські фестивалі, тут все ще живуть майстри, що роблять дива з лози чи дерева... а от побачити когось в народному строї, як це було під час моїх поїздок Прикарпаттям в дитинстві, останніми роками не вдавалося. Але це просто мені не щастить:).

Австрійська карта міста

Австрійська карта міста. Фото з www.aforgottenodyssey.com/gallery/view_photo.php

Хай як я мало знаю про народне мистецтво, а імена Василя Шкрібляка (різьбяр по дереву) чи родини Корпанюків чула навіть я. Їх стиль продовжує жити в роботах учнів Косівського училища прикладного мистецтва.

Якщо ж говорити не про людей, а про архітектуру Косова, то тут порадувати краєзнавця особливо нічим. Були ще на початку ХХ століття і синагога, і костел, збереглося чимало їх фотографічних зображень, але чи то Друга світова війна змела ці споруди з карти міста, чи наші блуканки плутаними вузькими косівськими вуличками не привели нас вчасно в потрібну точку - та сказати, що в місті хоч щось "зачепило" мене саме в архітектурному сенсі я не можу.

На якомусь польському сайті читала, що костел в Косові манюсенький, на противагу велетню (209 см!) ксьондзу - Антонію Козаку. Не дуже архітектурна згадка:). Більш в тему - вівтарна частина храму міститть триптих з ХІХ ст. з францисканського костелу.

 

Косів і сіль - два слова-близнюки. Це за одною з версій воно виникло як опорний прикордонний пункт. За всіма іншими, його появі сприяли багаті поклади білого золота. За пів кілометра від села Старий Косів ще в прадавні часи існувала  королівська соляна баня, де виварювали сіль. Снятинські старости орендували косівську баню, беручи з неї дохід, а близько 1560 року тодішній староста Генчинський навіть заснував при ній містечко, назвавши його «Риків». (Цю назву Косова я вже згадувала.) Незабаром він помер, піддані та слуги Юрія Язловецького, якому дісталося в посесію село Косів, учинили збройний наїзд на Риків і зруйнували його, азахопивши соляну баню.

Космач

Космач. Добувають сіль. А може, нафту.

Через деякий час містечко відновили під сучасною назвою. У податковому реєстрі  за 1579 рік поряд із назвою «Koszow, villa» (Косів, село) вперше зустрічаємо «Koszow, oppidum» (Косів, містечко).

У документі Косів виступає як приватне містечко, власність Михайла Язловецького, сина Юрія, відділене від снятинського староства. Разом з чотирма навколишніми селами Косів творив окрему косівську волость. Місто завжди, аж до розпаду Речі Посполитої, було приватним, переходячи в спадщину від одного магната до іншого.

Двічі місто було спалене й знищене: турки поглумились над ним восени 1621 року, а буджацбкі татари - в 1624р. 

Процитую "Вікіпедію":

"Видобуток та виробництво солі вимагали зайнятості великої кількості робітників і ремісників. Чудовий клімат приваблював сюди поселенців, завдяки чому добре розвинулось садівництво. Дбаючи про збільшення прибутків, власники Косова заохочували євреїв різними привілеями тут поселятися, а ті успішно займалися торгівлею, орендою маєтків та промислових закладів (солярня, млини, корчми та ін.), збиранням податків тощо. Так, у центральній частині (середмісті) переважало єврейське населення, а на околицях, що були спершу окремими селами (Монастирське і Москалівка) жили переважно українці. У Косові разом із його окраїнами налічувалось близько 50 відсотків українців, 35 — євреїв і 15 — поляків. Багато з них швидко збагачувалося. Це, звичайно, привертало увагу опришків. Вони часто нападали на місто, зокрема під керівництвом Василя Лунги (1698), Пинті та Пискливого (1704), Баюрака (1750).

За австрійських часів життя стало впорядкованішим. Згідно з патентами від 1773, 1778 і 1786 рр., спрямованими на одержавлення солі, косівські соляні маєтки, тобто ціле містечко з довколишніми селами, перейшли з приватної власності в державну. Адміністративне воно кілька років належало до Червоноруського округу («циркулу»), згодом — до Станіславівського і, нарешті, Коломийського. З упровадженням 1867 р. нового устрою Косову надали статус повітового міста, унаслідок чого вся адміністративно-політична влада була передана староству, очолюваному старостою та підпорядкованому безпосередньо галицькому намісництву у Львові. Крім солеваріння, розвивалися мистецькі промисли — різьба, вишивка, килимарство, кераміка. У 1850 р. засновано ткацьке товариство, Косів стає центром ткацтва. 1882 р. засновано ткацьку школу. У кінці XIX ст. починає розвиватися перспективна курортна галузь.

У рамках українського національного відродження, що відбувалося у всій Галичині, в Косові на зламі XIX—XX ст. значний вплив мала Українська Радикальна партія. Одним із засновників її, поряд з І. Франком та іншими діячами був косівчанин Михайло Павлик. Діяли товариства «Січ», «Воля», «Жіноча громада», «Просвіта». У червні 1914 р. створено перший відділ стрілецтва «Кіш Січових Стрільців». На початку світової війни повітова управа УСС набирала добровольців для боротьби на боці Австрії. Косів двічі займала радянська армія, яка при відступі чинила страшні погроми. Після розпаду Австро-Угорщини встановлена Західно-Українська Народна Республіка, яка проіснувала до травня 1919р. З 26 травня до кінця серпня румунську окупацію змінила 20-річна польська.

За Польщі продовжували розвиватися мистецькі промисли, виробляли продукцію килимарні «Гуцульське мистецтво», Грунковського, Медведчука, Гільмана, трикотажні Шніберга і Рунда. Особливо збільшився приплив літників і курортників, річна відвідуваність яких становила близько 3 тисяч осіб, а обслуговувала їх широка мережа пансіонатів. Розквіт соляної промисловості гальмувався, а в 1938 р. солярню остаточно зупинено.

Діяли українські товариства «Бесіда», «Союз українок», «Просвіта», «Луг», «Пласт», «Каменярі», «Відродження», українські партії УСРП, нелегально — КПЗУ з  комсомолом і МОДР, осередок ОУН, польське товариство приятелів Гуцульщини, єврейське спортивне товариство «Маккабі» та культурне «Мерказ Рухані».

Радянська окупація Косова почалась 22 вересня 1939р. Під лозунгом допомоги "братам-українцям" були націоналізовані пансіонати, килимарні, млини, крамниці та інші господарства. Почала працювати середня школа з українською мовою навчання. На базі ткацької створено багатопрофільну промислову школу гуцульського мистецтва. Одночасно радянська влада ліквідувала українські політичні партії, організації, кооперативи, а в ніч на  19 грудня 1940р. в пошуках уявних «ворогів народу» заарештовано й знищено 18 чоловік".

 


 Курорт, його відвідувачі і його візіонери

Лічниця Тарнавського.

Лічниця Тарнавського. 1900 рік.

Природа - головне багатство краю. Чисте повітря і його здатність лікувати. Відстороненість від цивілізації. Спокій.

Невже мало? Додавав "пі-ару" місцевості живопис популярних польських художників, таких як Сіхульський. Чим не спосіб в до-інетну добу? Ось вони, незбагнені, таємничі, дикі гуцули, в незвичних шатах, з незрозумілою говіркою. Екзотика...

Це все належно оцінили ще за угорських та польських часів, тому в міжвоєнний час Косів був досить популярним курортом. Ще в ті часи місцеві жителі навчились заробляти на народних промислах - ліжники, вишиванки та місцева буро-зелена кераміка мали неабиякий попит. А ще - "weneckie korale", "венеціанські коралі", великі прикрашені орнаментами кулі, з яких можна було скласти намисто. Серед пань, що приїхали сюди з метрополій, була поширена версія, що ці коралі - залишки справжнього венеціанського коштовного скла, який століття тому завезли в Карпати маркітанти. Версія породила манію: ціни шалено зросли, в панянок з'явилася жага до колекціонування.

Приїжджали з власною кухаркою, знімали вілу або й сільську садибу, ласували наловленими в Рибниці раками, а ще бринзою та квасним молоком з мамалигою, а на десерт був мед, грушки та малина, щойно принесена з гір. 

Якщо фінанси дозволяли, була й екскурсійна програма - на таксо в Заліщики чи Жаб'є (Верховину), а той  в закордонні з 1918 року - румунські - Чернівці. Цікаво, чи забавляла польських панів реакція на їх авто самих гуцулів - Ян Дзєдзіц згадував, що селяни, зачувши рев мотора, першою справою тікали якнайдальше від дороги.

Одним з найпопулярніших місць був у 1891-1939 роках "Zakład Leczniczy" (Лічниця) доктора-візіонера Аполінарія Тарнавського.

Популярний закопанський стиль з масою легких, вишуканих дерев'яних деталей, власна капличка... Хтось знає, чи збереглося від того всього хоч щось? Повідомте і мені, гаразд?

Доктор, невисокий сивий бородань, наглядав за режимом лічниці, кажуть, суворим. Він був запеклим фанатиком природолікування, а ще вважав, що голод та праця - найкращі медикаменти. Бррррррр...

Пацієнти, що заплатили, певно, чималу суму за своє перебування в Лічниці, щоранку на босака бігали по траві, а потім, переодягнувшись в роби, працювали в садку - збирали агрус чи полуниці. Відчайдухи, заморені суворою дієтою, вечорами робили вилазки до найближчої кнайпи, де вгризалися з дикунською жадібністю в заборонені паном доктором котлети.

І правильно робили! В Лічниці від всього цього знущального "лікування" помер чоловік письменниці Марії Домбровської. Жінка влаштувала ого-го який скандал. Та коханого Станіслава це вже не воскресило.


 Довбуш і Дзвінка. Космач

Писаний камінь

Писаний камінь

Наші перекази послухати, то не було в Довбуша іншого заняття, окрім як тягати Карпатами та прилеглими регіонами важкезні кам'яні брили. В Косові вам теж про це розкажуть.

Але справа в тому, що з містом і справді пов'язана історія найвідомішого опришка. Більше того - в сусідньому з Косовим селі Космачі є і пам'ятник народному меснику (авторства Михайла Дідишина з Космача), й музей Довбуша.

Історія пам'ятника, витесаного скульптором на власному подвір'ї, досить незвична: монумент ще в часи СРСР хотіли знести, тат добрі люди поінформували про це радіо "Свобода" - і від Довбуша відчепилися.

Та пам'ятником Довбушу Карпати не здивувати - за даними Людмили Богуславець, лише в Косівському районі понад 200 народних монументів меснику: це не лише пам'ятники, а й камені, криниці тощо. Музей - це вже незвичніше.

А в музеї, який створив все той же М.Дідишин, зберігається, скажімо, ствол, з якого опришка було вбито в хаті його коханки Дзвінки.

До самого Косова Довбуш підступив в 1740 році, але чомусь взяти його не наважився. Саме звідви с 1759 році відправлялися каральні експедиції проти опришків, очолювані власником міста, Тадеушом Дідушицьким, галицьким хорунжим.

 


 Галерея старого Косова


Замкова гора.
Дорога на Кути.

Замкова гора.
Дорога на Кути.



1910 рік.
Церква в Косові тоді ж.

1910 рік.
Церква в Косові тоді ж.



ЩОСЬ на Рибниці. Незрозуміло що.
Місто в 1900 році.

ЩОСЬ на Рибниці. Незрозуміло що.
Місто в 1900 році.



Ринок.
Місто в 1925 році.

Ринок.
Місто в 1925 році.



Знову стара листівка.
Загальний вигляд міста.

Знову стара листівка.
Загальний вигляд міста.




© All rights reserved.
Всі права на матеріали охороняються у відповідності до законодавства України.
Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише за попередньою узгодженністю
Розробник