Найзатишніший Клондайк пам'яток архітектури.

Ратуша та Гряда позаду неї

Як завжди, найважче писати про те, що подобається найбільше. А ще коли об'єктом опису є не один - замок, костел, монастир, а ціле місто з масою старовинних будівель, одна краща за іншу, і все таке гарне, відреставроване, затишне, справжнє... Тому тут я постараюся подати мінімум інформації від себе - і максимум з газетних та журнальних шпальт. Отже:

Райцентр в 32 км. на північ від Львова.

Старослов‘янські Винники, середньовічна Жовква, Нестеров радянських часів, знову Жовква... Назва міста часто змінювалась, і кожна історична епоха вносила в його образ свої характерні риси. Село Винники вперше згадується в літописах за 1242 рік. Місцеве населення займалось в осноному виготовленням вина (звідси й виникла його назва). І дотепер одне з передмість, те, що починається за Глинською брамою, називається саме так. До речі, сюди прямуємо, якщо хочемо побачити дерев'яну церкву Різдва (1705). Короткий дороговказ: прямо, на першому повороті направо, вниз, знову трохи направо, далі вже буде видно дах храму. Якщо заблукаєте, сподіваюсь, вам пощастить більше, аніж мені, бо на мої розпити місцеві стискали плечима і відсилали мене до церкви Трійці в зовсім іншому кутку міста.

Ігор Хома розказував про Глинську браму от що: на початку 60-тих, коли вже війна з УПА-ОУН начебто завершилась, зранку на ратуші замайорів синьо-жовний прапор. Цього совєти не чекали. В місті ввели воєнний стан, до міста ввели танки. Та незадача: бронетехніка не пролазила скрізь вузьку міську браму. Два комплекти вибухівки, грім, шум - стоїть брама, на віка будували. Танки затримує, от...

...Брама впала під ранок. Та, що стоїть на її місці - відбудована за старими кресленнями.

Думаю от собі: а навіщо розписувати всі місцеві пам'ятки, якщо існує маса літератури та сайтів, присвячених ним? От і не буду:). Хіба так, для проформи. :).

В XVII столітті володарем всіх окресних земель став польський магнат Станіслав Жолкевський. Бажаючи зберегти родові корні та прославитися, він добився в короля дозволу назвати місто власним ім‘ям.

Жовква, як і кожне середньовічне місто, будувалася по принципу фортеці. В 1594-1606 рр. тут виростає величний замок з неприступними стінами. Спочатку ця квадратова в плані споруда з наріжними вежами була повністю позбавлена архітектурного декору, той ошатний вигляд, в якому замок зберігся дотепер, фортеця набула за пізніших реконструкцій. Поруч з замком, біля підніжжя гори, був розбитий чудовий парк “Звіринець”, де в воль‘єрах жили серни та олені. Пишні мисливські виїзди були улюбленним дозвіллям всіх хазяїв замку.

Під час Північної війни в фортеці знаходилась штаб-квартира російської армії, а в 1706 р. тут довго квартирував Петро І. Саме в цих стінах було розроблено знаменитий історичний Жовківський план звитяги над шведським військом.

Все близько в цьому маленькому прегарному місті. Зліва направо: замок, ратуша, "падаюча" дзвіниця костелу св. Лаврентія.

Ось що пише про замок у Жовкві мистецтвознавець Тетяна Костенко (з газети “День”):

До середньовічних замків належить замок у Жовкві, що є складовою частиною міста-фортеці, збудованого в кінці XVI— на початку XVII ст. видатним полководцем, коронним гетьманом Станіславом Жолкєвським, батько якого, теж Станіслав, був русинського походження, з галицької шляхти. Згодом місто з замком належало Даниловичам, які укріплюють замок і місто, насипають довкола нього вали. Їхній онук, польський король Ян Собєський III, обирає Жовківський замок за свою резиденцію і розкішно оздоблює його. Збереглися інвентарі, складені в XVII ст., де описана кожна кімната замку й речі, що в ній знаходилися. За королівських часів замок і місто переживають період свого найбільшого розквіту. Замок був також резиденцією російського царя Петра I в часи Північної війни зі шведами. Перебував тут в той час Іван Мазепа.

В XVIII столітті, коли замок належав литовським магнатам Радзивіллам, до палацу була добудована двохярусна галерея. З XIX ст. замок, як і все місто, почав занепадати. Зараз споруда знаходиться в непривабливому, напівзруйнованому стані, але вже розпочалася підготовка до реставраційних робіт і поступово звільняються приміщення в замку. Розроблена цікава програма реконструкції замку і створення в ньому культурно- мистецького комплексу. В палаці має працювати музей, що буде відділом Львівської галереї мистецтв. Замкові приміщення плануються використати під камерні концертні зали, музей- кузню, ресторан для туристів, каретний двір із конюшнею, реставраційні майстерні. В замку буде відкрито українсько- польський навчальний центр для молоді.

Замок є частиною історико- архітектурного комплексу і вирішення проблем по його відновленню іде разом із реставрацією всього міста-фортеці. Директор історико-архітектурного заповідника Володимир Накопало і директор громадської організації «Світло культури» Михайло Кубай розробили ряд програм регенерації цього «ідеального міста» доби Ренесансу під кошти, які мають бути отримані з розвитком туризму, підприємництва за рахунок вкладених інвестицій.

....................................................................

Замок відреставровано, ви можете пройтися по дерев‘яних галереях, а от щодо інтер‘єрів – тут вже важче, в споруді одночасно розміщені суд, середня школа № 3 та житлові квартири. Наскільки я зрозуміла, квартири без зайвих там зручностей, і відра, в які господарі вночі ходять замість туалета (пробачте за такі подробиці, але ж факт) стоять, пошируючи характерний аромат, просто перед центральним входом до замку. На території замку – нормальний житловий двір, з сміттєвими баками та всяким непотрібом. (Знову ж таки: це було раніше. Зараз там йде повним ходом реставрація, яку провадить випускниця польського архітектурного вузу. Школа і суд все ще квартиранти замкових стін, але відер з помиями зараз вже не побачиш: місто прагне заробляти з туристики. Сподіваюсь, йому це вдасться).

Жовква відома ще й тим, що тут в І половині 17 ст. працював єдиний в Україні монетний двір, де з срібла вдови Жолкевського чеканили монети.

До замку прилягає Ринкова площа – традиційний центр суспільно-торгівельного життя міста.Її територія оточена 2-поверховими житловими будинками – пам‘ятками середньовічної архітектури. Під арками кам‘яних галерей колись йшла жвава торгівля. На всю Галичину славились вироби місцевих гончарів – керамічний посуд та кахлі для печей. Не менш популярними були й місцеві тканини. В 19 ст. вони постійно експонувались на значних промислових виставках у Львові та Відні. А жовківське пиво, виготовлене за особливими, таємними рецептами, конкурувало з львівським. Шкода, не розливають зараз місцеве пиво у пляшки, був би міку гарний подарунок...

Ринкова площа і зараз лишається центром міста. Тут знаходяться магазини та надзвичайно дешеві кав‘ярні, тут можна просто відпочити, оглядаючи чудові історичні пам‘ятки навколо. А ще іноді тут проводять свої навчання місцеві пожежники - я якраз застала такий ось їх парад-алле.

Поруч з замком знаходиться міська ратуша, створена за проектом львівського архітектора Б. Віктора в 1932 році. Біля неї – реконструйовані середньовічні каземати, зведені в 17 столітті. Попередниця цієї ратуші, більш давніша, знаходилася в центрі ринкової площі та була розібрана через аварійний стан в 1832 році. На протязі рівно 100 років бургомістр з радниками займали один з міських будинків (нині – по вул. Львівський), аж поки не було зведено нову ратушу.

До речі, приїхавши сюди та вийшовши з автобусу чи маршрутки, ви зразу бачите високі стіни з амбразурами, що оточують комплекс домініканського монастиря 17 століття. На всіх пам‘ятках міста висять таблички, де не тільки розповідається про історію їх побудови, а й вказується, що в згаданому монастирі розміщена дирекція Жовківського архітектурного заповідника, де можна, наприклад, взяти ключі від синагоги чи костелу, щоб оглянути інтер‘єри. Не знайшла я цю дирекцію. "Оранту" знайшла, ще якісь контори, а більше – нічого. Зате – біля домініканського монастиря – великий стенд, на якому схематичний план міста та всіх його історичних споруд з коротким описом. (Інформація застаріла, бо ще з 2001 року. На вересень 2004 всі ті описи, на відміну від пам'яток, у жахливому стані і вицвіли від часу) Раджу подивитись – тоді не заблукаєте і будете знати, де що шукати. (Зараз радила б зайти у двір фортеці, там висить план-схема заповідника... А взагалі, ленючі можуть її просто подивитись тут, збоку, на сторінці).

Ще про цей монастир. Ранньобароковий костел було зведено в 1655 році, за моделлю неапольських храмів на кошти Теофілії Собєської. Келії звилися в 1754-1792 рр. Живописець К. Політинський розписав інтер‘яри храму в 1913 році. Зараз тут відбуваються служби місцевих греко-католиків.

Добре, розповідаю далі. Наступний об‘єкт, що заслуговує на увагу, - василіянський монастир кінця 17 – початку 20 століть. Тут зберігаються мощі святого Партенія, чиє свято припадає на кінець вересня – початок жовтня. Храм – величний, з дуже цікавим, дещо схожим на пелюстки квітки дахом, хрестоо-купольний в плані, надзвичайно просторий зсередини, прикрашений багатими розписами. До речі, подвір‘я церкви вражає охайністю та мальовничістю. Квіти, доріжки, маленькі ялинки – так і хочеться сісти і відпочити серед всієї цієї краси. Монастирську церкву було збудовано 1612 року, інші споруди звилися пізніше.

Парафіяльний костел св. Лаврентія. Збудовано його 1604-1609 рр. архітекторами А. Прихильним та П. Щасливим, відомими своїми львівськими шедеврами. В плані ця окраса міста хреснова, з граненою 5-стінною апсидою і 3 квадратними рукавами. Усі фасади костьолу оформлен пілястрами тосканського ордеру. Грандіозний антаблемент прикрашений декоративними фігурами кінних воїнів та гербами. Головний західний портал прикрашають фігури 4 євангелістів та 4 святих. Інтер‘єр храму багато прикрашений, це своєрідний некрополь магнатських родин Собєських та Жолкевських, через що храм іноді називають “маленьким Вавелем”. Колокольня храму – це наша відповідь Пізі. Споруда має легкий нахил, теж падає, як і відома вежа в Італії.

Церква св. Лазаря. В 1624 р. на цьому місці стояла дерев‘яна споруда, в 1627 р. тут при шпиталі для бідняків з‘являється костьол. Ян Собєський в 1735 р зафундував будівництво мурованого костьолу та шпиталю. 1861 року будівля оновилася, тут до ІІ світової розміщався монастир феліціанів. З 1994 р. споруда віддана Українській автокефальній православній церкві.

Продовжимо цитутвати чужу працю. Знову - мистецтвознавець Тетяна Костенко зі статтею з газети "Високий замок"

	Жіночі історії Жовківського замку

Як відомо, замок і місто Жовкву на переломі XVI–XVII ст. заснував на землях села Винники гетьман Станіслав Жулкевський. Гетьман – видатна особистість у польській історії. Брав участь чи не у всіх війнах свого часу. Наприкінці життя зробив велику кар’єру, обіймав високі посади: великого коронного гетьмана, канцлера і був правою рукою короля. У світову історію увійшов як переможець в битві під Клушином, де в 1610 році розбив московські війська, полонив знятого з престолу царя Василя Шуйського, вивіз його спочатку до Жовкви, а потім до Варшави.

У часи, коли зводили замок і будували місто, гетьман постійно був у походах і лише гостем у Жовкві. Виконуючи побажання гетьмана, брала участь у спорудженні замку й міста його дружина Регіна Жулкевська із Гербуртів.

Одружився Станіслав Жулкевський пізно - в 42 роки, невдовзі після смерті батька, який був проти незнатного шлюбу. Той невеликий посаг, 5000 злотих, що принесла йому Регіна, відписав їй, додавши половину своїх маєтків. Незважаючи на різницю у віці – 19 років, шлюб був вдалим. Подружжя пов’язували глибокі почуття, про що свідчать численні листи Жулкевського до дружини і його заповіти.

Регіна Жулкевська була жінкою глибоко релігійною, розумною, шляхетною, доброю, господарною, заощадливою. Значні кошти передавала на утримання костелів і монастирів, в тому числі і монастиреві Бригідок у Львові. Була опікункою вдів і сиріт. І нема сумніву, що саме Регіна Жулкевська дала притулок збіднілому шляхтичу Михайлові Хмельницькому. Достовірний історичний факт, що в кінці XVI ст. батько майбутнього українського гетьмана прибув до Жовкви. Можливо, брав участь у будівництві замку.

Своє покликання Регіна Жулкевська бачила у догляді маєтків і вихованні дітей, особливу увагу приділяючи синові як майбутній опорі, продовжувачеві роду, захисникові Вітчизни.

У Жолкевських було троє дітей. Молодша дочка Катерина вийшла заміж за гетьмана Конєцпольського і померла при пологах. Старшу доньку, 15-річну красуню Софію, видали заміж за руського воєводу Івана Даниловича, власника Олеського замку, куди після весілля переїхала Софія. Існує версія, що разом з нею до Олеська переїхав і Михайло Хмельницький, який завдяки Іванові Даниловичу зробив кар’єру, став корсунським підстаростою. Отримав у власність хутір Суботів, але то вже інша історія.

Вся увага Жулкевських була зосереджена на вихованні сина Івана, на майбутнє якого покладали великі надії. Вчитися його відправили до Академії Замойського. Станіслав Жулкевський, маючи неабиякий педагогічний талант, навчав сина не шкодувати крові і здоров’я для добра Вітчизни. Регіна Жулкевська теж звертала велику увагу на лицарське виховання сина, була суворою і вимогливою. Коли той був в обозі і просився продовжити науку, писала, що лише лицарські справи можуть чогось навчити.

А тим часом, почастішали спустошливі напади татар. Було винищено величезну кількість міст і сіл, тисячі людей забрано в неволю. Магнати почали нарікати на гетьмана, якому король доручив охороняти південні кордони, грозилися відібрати маєтки і булаву. Станіслав Жулкевський, маючи вже 73 роки, почав готуватися до походу і без підтримки короля мусив воювати. Військові загони формувала родина і приятелі Жулкевського. Регіна листом звернулася до свого родича Замойського з просьбою допомогти в часи небезпеки. Зять Іван Данилович виділив озброєний загін. З Чигирина прибув осадник Михайло Хмельницький із сином Богданом.

Коли гетьманша виряджала із замку свого немолодого вже чоловіка і сина на війну, за одними джерелами, налетіла буря, за іншими - пролітала комета, що було поганою прикметою. З їх від’їздом у замку запанувала велика тиша. Молилася Регіна за двох своїх найдорожчих людей, молилися її донька Софія і внучка Теофілія. А попереду на них чекали трагічні події.

У 1620 році в битві з військами турків і татар під Цецорою загинув Станіслав Жулкевський, потрапив у полон син Іван, їхні родичі. Опинилися в неволі і Михайло Хмельницький та його син Богдан. Турки відрубали голову гетьманові і виставили перед брамою султанського палацу в Стамбулі. Чорна хмара жалю накрила Жовківський замок. За голову гетьмана, визволення сина Івана турки вимагали 3 млн. злотих. Це була величезна сума, і вдова Жулкевського не мала таких грошей. На її прохання король дозволив із зібраного золота й срібла карбувати монети. Тіло гетьмана було захоронено без великих урочистостей згідно з його заповітом у жовківській колегіаті, яку він сам побудував. Повернулись додому Іван Жулкевський і решта полонених.

Незабаром від ран, отриманих на війні, Іван помер, і його разом з головою батька в одній труні поховано під великим вівтарем у родинній усипальниці. Недовго пережила сина Регіна Жулкевська. Померла в 1624 році. За три роки до смерті склала заповіт, за яким всі маєтки заповідала жовківському храму - колегіаті. Детально описала, як проводити службу Божу за її чоловіка і всіх, хто загинув у битвах або перебував у поганській неволі. І залишились після Жулкевських замок і місто-фортеця Жовква, якій за перемогу гетьмана над шведами під Ревелем король Зигмунд ІІІ своїм привілеєм 1603 року надав Магдебурзьке право.

У Жовкві було вже збудовано замок, колегіату-костел св. Лаврентія, школу, шпиталь, притулок для старців, аптеку, броварню, солодовню, кам’яниці. Було закладено звіринець. Добудовували міські мури, поставили брами. Замок і місто успадкувала донька Жулкевських - Софія Данилович. Іван Данилович займався більше справами Олеського замку, а Софія з великою енергією і наполегливістю вирішувала справи Жовкви, опікувалася Жовківським замком.

Замок часів Жулкевських - це велика квадратна споруда з дитинцем посередині. На кутах стояли башти з прикрашеними золотом шоломами. Головний в’їзд до замку був з боку ринку через звідний міст над ровом. В’їзна брама була гарно оздоблена, з гербом Жулкевських на червоному мармурі. Південне крило замку служило великопанською резиденцією і було прикрашено колонним портиком зі сходами. По всій ширині крила містилася велика гетьманська зала, свідок урочистих подій і забав. Замок був оздоблений відповідно до смаків того часу: камінні підлоги і каміни, стіни, оббиті шкурами або шпалерами, багато цінних меблів, предметів мистецтва, бібліотека. При Софії Данилович було завершено обмурування міста, почали насипати вали. Її діяльність засвідчують щорічні, протягом 10 років, листи до магістрату. Саме завдяки старанням Софії було виготовлено і встановлено надгробні пам’ятники Жолкевським із червоного мармуру: батькам Станіславові і Регіні, брату Яну у Жовківській колегіаті. Недовго потім було місто у володінні сина Софії - Станіслава, який наклав головою у татарського хана Кантимира. Тіло його було викуплено і поховано в колегіаті.

Місто і замок переходять у власність до дочки Софії – Теофілії Собєської з родини Собєських. Собєські із Золочева переїхали на постійне проживання до Жовкви. Тут минало дитинство їх синів Марка і Яна, майбутнього короля Польщі. Якуб Собєський, чоловік Теофілії, займався містом, надав права цехам і отримав підтвердження цих прав королем Владиславом ІV. І коли в 1646 році він раптово помер, то Теофілія почала керувати справами міста. Протягом 20 років вона виконувала ці обов’язки, присвятила себе турботі про добро Жовкви. Доля цієї жінки теж трагічна. У битві під Батогом загинув син Марко. На пам’ять про сина Теофілія здійснює фундацію мурованого костелу і монастиря, за короткий термін у 1655 році завершує будівництво і під вівтарем хоронить його останки.

Після смерті Теофілії в 1661 році маєтки і Жулкевських, і Даниловичів переходять до її сина Яна Собєського. Після того як Яна Собєського на сеймі обрали королем, поновлюється і за допомогою італійських і французьких майстрів перетворюється на розкішну королівську резиденцію замок у Жовкві. Поруч із замком Ян Собєський закладає сад з великими квітниками, посеред ставу розміщує лазні як окремі павільйони. На Гараї будує мисливський палацик у вигляді триповерхової вежі, звідки відкривалася чудова панорама Жовкви, і розплановує на горі модринові, каштанові і липові алеї, які, до речі, збереглися до нашого часу. Мабуть, король прикрашає замок і околиці не тільки для власного задоволення, а й щоб догодити дружині, королеві-француженці Марії Казимирі, коханій Марисеньці. Зразу після шлюбу досить довго вона жила в Парижі, де народила першого сина - Якуба-Людвіка. Потім Жовква стала місцем її частого перебування.

Жовква часів короля Яна ІІІ Собєського досягла свого найвищого розквіту. Король багато корисного зробив для міста. Надав притулок домініканкам, які прибули з Кам’янця-Подільського, і побудував на галицькому передмісті для них монастир. Був фундатором церкви Василіанського монастиря, куди спровадив мощі Івана Сучавського, видав привілей на будівництво нової синагоги і єврейської друкарні. На будівництві міської ратуші працював його архітектор Петро Бебер. Жовква часів короля Яна ІІІ Собєського була центром суспільного життя Польщі. У жовківській колегіаті він приймав послів від монархів Людовика IV і Кароля ІІ з привітанням з нагоди вступу на трон. А пізніше, коли повернувся з перемогою з битви над турками під Віднем, в колегіаті папський нунцій вручив йому меч, освячений Папою Іннокентієм ІV. У 1693 році останній раз, вже хворим, король був у Жовкві 10 місяців. У замку в той час відбулися заручини його дочки Терези Кунегунди з баварським князем Максиміліаном.

Після смерті короля ніхто із синів не сів на трон. Королева Марія-Казимира, не поділивши маєтків із синами, виступила на сеймі і закликала не обирати нікого з них королем. Свій вік вона доживала у замку Блуа під Парижем. Королевичі останні роки життя провели у Жовкві. Спочатку в замку поселився Костянтин з дружиною Марією-Йосифою де Вессель. Вони дбайливо опікувалися замком і старалися зберегти все так, як було за життя славетних предків. Після смерті чоловіка вдова ще два роки жила в замку і потім виїхала з Жовкви, а маєтки перейшли у власність старшого сина короля – Якуба.

Марія-Йосифа де Вессель залишила цікаві спогади про замок початку XVIII ст. До того часу збереглася спальня Станіслава Жулкевського. Над простим, без прикрас, ліжком висіла ікона Божої Матері Ченстоховської, збоку ікони - порубаний і скривавлений плащ гетьмана, меч з рукояткою, оздобленою дорогоцінними каменями, булава, подарована Папою за заслуги в обороні християнської цивілізації. Постійно горіла позолочена лампа, яка служила гетьманові під час військових походів і поставлена тут вдовою. У спальні короля Яна ІІІ Собєського стояло низьке залізне ліжко, покрите багатою турецькою тканиною, почорнілий стіл, на якому було розкладено книги латинських і грецьких філософів, на стінах розвішана дорога рідкісна зброя.

Останньою власницею замку і міста із Собєських була дочка Якуба – Марія-Кароліна де Буйлон в 1738-1740 рр. Залишила по собі добру пам’ять: після пожежі відбудувала Домініканський костел і двори передмістя. Перед смертю продала Михайлові Казимиру Радзивіллу всі володіння: 11 міст і 140 сіл. Радзивілл влаштував їй пишний похорон у Варшаві, а серце Марії-Кароліни було захоронено у Жовківській колегіаті.

Відтоді минуло 260 років. Незважаючи на руйнування часом і людьми, Жовківський замок вцілів. І, звичайно, потребує великих зусиль і коштів для відновлення. Цікаво, що якоюсь мірою повторюється історія. У травні виповниться рік, як у замку, в колишньому палаці, почали створювати історико-художній музей, філію Львівської галереї мистецтв. І завідувачка відділу галереї Софія Каськун взяла на свої плечі турботу про відновлення стародавньої пам’ятки. У першій відремонтованій залі вона презентувала виставку відреставрованих ікон із жовківських церков, пізніше - художній вернісаж, фотовиставку В.Поповського, виставку акварелей і графіки О.Опанащук. Друга велика зала, колишні апартаменти короля, чекає на кошти для реставрації.