Костел св.Миколая. Фото від 12 травня 2006р.

Місто, а скоріше – поселення міського типу, в 14 км. на північ від Львова, по дорозі на Жовкву. Куликів з'являється на горизонті, коли дорога перевалиться через заліснену гряду за селом Великий Дорошів. До речі, ця мальовнича гряда - не єдина в околицях Львова, кілька хвиль збуреної геологічними процесами землі тягнуться паралельними пасмами на північ від Львова. Ще більш цікаве те, що це сліди Великого льодовика, який кількадесят тисяч років тому зупинив своє просування саме в цій місцевості.
Дорогою до найцікавішої споруди міста - костелу - минаємо старий млин, який все ще працює. Колись на місці електричного млина мали б бути водяні над річкою з гордою назвою Думний Потік.
Раніше поселення носило назву Бощ, про це говориться у документах про передачу містечка в дар Яну з Конєцполя. Перша письмова згадка про Куликів датується 1399 роком, коли Галицький католицький архієпископ Якуб Стрепа здійснив тут освячення костелу Пресвятої Трійці. До речі, це був один із перших костелів у околиці і до його парафії належало й тодішнє село Винники (згодом Жовква).
Фрагмент статті "Містечко Куликів" Ігоря Мельника з "Поступу" (Взяти в мене картинку та легенди з сайту вони взяли, а лінк не дали, а я вон яка нетикетна):

Так було колись...

Насправді ж Куликів мав би бути заснований значно раніше, можливо, одночасно зі Львовом? Ось як пише про це Степан Шах (1891-1978), уродженець Куликова, відомий педагог, історик та громадський діяч: "Але є ще третя поселенча смуга по східній стороні Розточчя, що тягнеться паралельно до попередньої, але дальше висунена на схід від Розточчя з оселями Малехів (стара назва Малешків), Зашків, Дорошів Великий і Малий (стара назва Дорогошів), Куликів, Сулимів, Звертів, Артасів. Отже всі ці назви мають закінчення на -ів і свідчать про ХІІІ вік постання цих місцевин, як і Львів. І якщо Львів був оборонним городом князя Лева Даниловича, так і ці вичислені місцевости мусили бути подібними укріпленими оселями якогось боярина Мелешка, Зашка, Дорогоша, Кулика, Сулими і т. п. Оборонні т. зв. "стовпи" побудовані на язиковато закінчених горбах східного підніжжя Львівсько-Томашівського Розточчя могли бути оборонними станицями старого торговельного і військово-стратегічного воєнного шляху із Львова до Холма та ще дальше на північ; їх завданням було боронити цього воєнного шляху перед східними кочовиками, татарськими ордами та всякого роду "ізгоями"; із тих кріпостей найсильніший, без сумніву, був "стовп" Кулика, бо він був із трьох сторін облитий широкими ставами, а шийка його зі заходу була перекопана, наповнена водою і через це цілий Куликів город був островом, його замок був побудований на окремо стоячім острові). Куликів мав догідний обсерваційний пункт на своїй високій горі Червоний Камінь (353 м), який ще і в Першій світовій війні в серпні 1914 р. служив австрійцям за обсерваційний пункт у бік північного низу (120 м понад поземом моря) і східну хвилясту рівнину, звідкіля надходила російська армія. За іншими переказами, назва містечка походить від птахів куликів, які селились у цих місцях на болотистих берегах річок та озер. Тож кулик є і в гербі містечка. Сучасний герб селища затверджений 26 березня 1999 року за проектом Андрія Гречила. У зеленому полі золотий кулик, над ним золотий лапчастий хрест. Щит обрамлений декоративним картушем та увінчаний срібною міською короною з трьома вежами. До 1963 року Куликів був районним центром, а після укрупнення районів містечко втратило цей статус і стало селищем міського типу нинішнього Жовківського району".

	План костелу

Саме на місці вищезгаданого дерев'яного храму у 1538р. каштелян пшемиський Микола Гербурт Одновський зводить існуючий зараз однонавний оборонний Миколаївський костел. Колись споруда виглядала більш привабливо завдяки живому кольору цегли, схованому зараз під нецікавою штукатуркою. Та від справжньої, такої нечастої на Україні, пізньої готики зберігся фронтон, стрільчасте вікно та портал на західному фасаді. Ще у ХІХст. на горищі були бійниці. Споруда посилена контрфорсами. У 1854р. під час реставрації інтер'єр розписано художником А.Качмарським. Наступна реставрація мала місце між 1901 та 1928рр. Храм було зруйновано під час Другої світової, та потім відремонтовано.
Є дані, що не дивлячись на майже цілковиту девастацію інтер'єру храму, на стінах все ще збереглися фрагменти поліхромії, виконаної у ХІХ та ХХ ст.
В 15 столітті, за даними О. Мацюка, це сильно укріплене місто-фортеця мало міцний замок, рештки якого (земляні бастіони) служать тепер трибунами стадіону, та костел сятого Миколая. Шкода, що не збереглися високі оборонні мури навколо костелу. Колись все місто було оточене валами, на яких зводились дерев‘яні частоколи з вежами, що закріплювались за окремими міськими цехами ремісників. Вода, що омивала Куликів з трьох сторін, робила місто майже неприступним.
І знову - цитата з "Поступу":

"Оскільки у містечку переважали русини, то й було в ньому кілька церков. Найдавніша згадка про церкву Успіння Богородиці, розташовану в центрі міста, датується 1515 роком. На Жовківському (колишньому Белзькому) передмісті є церква святого великомученика Димитрія. Як пише дослідник історії Куликова Богдан Савчук, перша дерев'яна церква на Жовківському передмісті була збудована у 1709 році коштом передміської громади міста Куликова. Церква у 1721 році отримала привілей від королевича Костянтина Собєського. У 1880 році була зведена нова дерев'яна церква за проектом архітектора Сильвестра Гавришкевича, яку освятив митрополит Йосиф Сембратович. На превеликий жаль, цей прекрасний храм 15 березня 1899 року згорів. Нинішній храм вимуруваний у 1901 році на місці згорілого храму на добровільні пожертви парафіян Куликова і Жовківського передмістя. Храм цей є мурованою хрещатою одноверхою спорудою, увінчаною банею на світловому восьмибічному барабані середхрестя, що дуже нагадує споруди відомого архітектора Василя Нагірного. Поруч із церквою збудована стінна мурована дзвіниця, завершена трьома сліпими ліхтарями з мініатюрними банями. У 1961 році храм був закритий і знищений, а знову відновлений 1990 року силами громади міста Куликова. У 2001 р. закінчено розширення церкви з прибудовою хорів, які завершуються двома ліхтарями з невеликими банями, а також будівництво нових сходів та реконструкцію церковного подвір'я. Прибудова та розширення церкви здійснювалися з 1997 року братством храму (настоятелем храму в цей час був о. Олександр Готин-Лозинський) за добровільні пожертви парафіян всього Куликова та кошти меценатів.

	Місто-фортеця. Проект реконструкції

Зараз майже навпроти костелу зведено розкішний новий храм досить великих розмірів. Також збереглося кілька сецесійних кам‘яниць.

Мій оптовий постачальник легенд Ігор Хома (який, до речі, вчився в середній школі Куликова) розказує ось що:
"Дорога в село спочатку спускається, потім крутий поворот, і знову підйом
вгору, до костьолу. Так от, на цьому повороті стоїть млин. З ним зв'язана цікава історія з часів I світової війни (можливо, легенда). Невеликий загін німців сховався від росіян в цьому млині, і місцеві їх не видали. Серед німців був тоді... молодий Адольф Гітлер. (Хм... Аби тільки наші лисоголові товариши по розуму не закапарили Куликів своїми паломництвами та написали на кшталт "Тут був Вася і Шикельгрубер!" - Блекі). (Легенда не має під собою твердого грунту: в той час знавіжілий Адольф служив у баварських частинах, які воювали на Західному фронті з французами та англійцями). А про костел розказуть, що підземний хід від нього веде аж до Жовкви, до монастиря Домініканів. Не знаю, чи правда, але в Куликові дійсно є дуже протяжні підземні ходи. Там навіть якісь знахідки були. Зараз селянам обвалюються городи, і вони засипають ці ходи землею."
Кінець Ігоревої цитати.

І ще одна стаття від Ігоря Мельника про містечко Куликів:

"Куликів відрізнявся від більшості містечок Галичини насамперед етнічним та релігійним складом свого населення. Хоча кількість мешканців містечка за останні півтора століття мінялась мало і коливалась у межах від 3 до 4 тисяч, у ньому завжди переважало місцеве греко-католицьке населення.

Наприклад, за австрійським переписом населення 1910 року, у Куликові з 3 914 осіб греко-католиками назвало себе 63,7% мешканців. У той же час євреїв було 27,2%, а римо-католиків - 9%. Така висока частка греко-католиків на той час у Галичині була, окрім Куликова, лише у трьох містах - Миколаєві над Дністром, Печеніжині та Тисмениці. Усі ці містечка були потужними осередками ремесла та промислів, які були не в чужинецьких руках, а провадились місцевим автохтонним населенням. У сусідніх містах етнічний склад населення був "типовим" для Галичини. Наприклад, у Жовкві 41% жидів, 27% римо-католиків та 32% греко-католиків, у сусідньому Новому Яричеві - 51% євреїв, 21% поляків та латинників і 28% греко-католиків.

Товари куликівських ремісників до ІІ Світової війни славились не лише на галицькому ринку, але й далеко за його межами. Насамперед продукція місцевих шевців та чинбарів - славетні "куликовські бути" оспівували навіть у батярських піснях Галицької столиці. За радянської влади вцілілих шевців позганяли до артілі, потім зробили в містечку взуттєву фабрику, яка стала філією ВО "Прогрес", і її продукція розчинилась у "совєцькому ширпотребі".

А хто не чував про куликівський хліб. Навіть у міжнаціональному львівському балаку говорили поляки і жиди - "куліковскі хліб". А львівський літератор Мар'ян Гемар (1901--1972) написав в еміґрації у Лондоні ностальгійну оду такого змісту: "Як хто є з Варшави, з Познані чи Лодзі -- не шкодить, Бо він і не знає, про що ходить! Та звідки він може знати? Навіть якщо "сі дові", що за милю від Львова В містечку Куликові Була цехова пекарська осода І пекли там пекарі з діда-прадіда Такий великий бухан, на якому скірка, Як з вишневого дерева, але криха й хрустка... Може, хтось з пекарів, котрийсь з челядників, Ще десь пам'ятає, який це є рецепт? Нехай він запише і нехай прошепоче, Вмираючи, дітям -- так щоби син знав "Ільо" муки, які дріжджі, який тминок. Нехай це збережеться, нехай "сі захова", Ця маленька частинка правдивого Львова! Бо Львів, то не тільки містечко на мапах, То ті люди, пісенька, та мова, той запах! Куликівський хліб!"

Ще перед І Світовою війною хліб вже не возили з Куликова, а пекли у самій Галицькій столиці, зокрема у "Куликівській пекарні" Натана Шварца на вулиці Джерельній. Та після ІІ Світової ніхто не відважився у Львові випікати вже "куликівський хліб". Зате ковбаса "Куликівська" пережила усі війни, революції та окупації. Донині на львівських базарах перекупки закликають скоштувати ковбаску "зі самого Куликова", хоча справді "Куликівської" серед них не так вже й багато. Бо стережуть місцеві масарі та різники свої секрети і рецепти. Тож тільки втаємничені знавці та надійні ресторатори завозять до Королівського міста справжню, а не підроблену "Куликівську".

А скільки це невелике містечко дало славних людей Україні і світові? Скільки вийшло з Куликова усусусів, вояків УГА та УПА, діячів ОУН та "Просвіти", скільки вчителів, священиків, ремісників, хліборобів, письменників? Скільки загинуло у війнах, в тюрмах, розпорошилось по засланнях та еміґраціях, роз'їхалось "по столицях"? Згадаймо лише славетного просвітянина Степана Шаха (Перського), письменницю Агату Турчинську, о. Сильвестра Лепкого -- галицького літератора та батька поетів Богдана та Левка Лепких. А ще народився в Куликові народний артист та міністр культури і мистецтв в уряді Віктора Ющенка - Богдан Ступка".