В місці, де річка Ріка вливається в свою старшу сестру Тису, біля підніжжя конусоподібної гори, на вершині якої височать руїни величного замку, розкинулось місто Хуст.
Про часи заснування поселення немає точних даних. Археологічні знахідки з сусіднього села Іза свідчать, що в цих місцях уже на початку нашої ери жило праслов"янське плем"я.
| | 
|
Панорама міста з замкової гори
|
Чудову легенду про походження назви міста подає стаття Романа Малко з журналу "UA Style" : Колись чортові заманулося вискочити з пекла. Набридло йому там сидіти, чи на сонечку захотів погрітися. Розігнався і пробив головою землю якраз посеред гарної квітучої рівнини. Але чорт — стиляга мав на кінці хвоста китицю, подібну до ослячої, і зачепився тою китицею за землю. Як він не намагався вийняти її, ніяк не вдавалося. Тільки потягне — земля піднімається, а хвіст не йде. Тоді він напружив всі свої сили, рвонув і відірвав хвоста. З болю зарепетував на весь світ: "Йой, хвуст, хвуст, хвуст!" Луна покотилася по долині "хуст-хуст-хуст", і всі довкола почули цей крик. З того часу на місці, де чорт вискочив з пекла, стоїть гора, а саму місцевість люди прозвали Хустом.
Як і більшість західно-українських територій, Хустська земля має буремну історію. Колись Мароморощина, тобто Східне Закарпаття, входило до складу Римської імперії, а з V століття було частиною Болгарського Царства — давньої держави на берегах Дунаю. Проживали тут Білі (вільні) Хорвати (і селились вони аж до мого рідного Кам*янця), частина яких в IX столітті помандрувала на територію сучасної Хорватії. Згодом Срібна Земля, як ще називають цей край, стає частиною Київської держави, але після монголо-татарської навали на багато століть підпадає під владу мадярів. Закарпаття належало Австрійській імперії, потім Австро-Угорській, а згодом, на початку 20 століття, ввійшло до складу Чеської Республіки. В 1939 році тут проголошено незалежну українську державу — Карпатську Україну зі столицею в Хусті (ще одна паралель з рідним містом, столицею Петлюрівської України) і обрано її президентом Августина Волошина. На той час Закарпаття на правах автономії входило до складу Чехословацької республіки. Після Мюнхенської змови, коли Угорщина і Німеччина почали окупацію Чехословаччини, українці, щоб не потрапити під владу мадярів, проголосили незалежність. 15 березня 1939 року світ почув про створення Української держави, і саме в цей час біля Хусту на Красному (гарному) Полі шаленів нерівний бій між захисниками молодої держави і мадярськими окупантами. Кілька сотень студентів і гімназистів, які відбили зброю у чеського батальйону, протистояли авіації, танковим і моторизованим частинам нападників. Тут знову повторилося те, що колись під Крутами. Наштовхнувшись па божевільний опір, мадяри шаленіли і, коли таки зламали спротив, вчинили криваву різню. Як свідчать ще живі очевидці, катували не тільки живих і поранених, але й мертвих, а потім скидали в Тису. Річкою кілька тижнів пливли понівечені трупи. Нині на місці битви височить символічна могила, а в місті багато пам'ятних дощок нагадують про ці не такі вже й далекі події (за інформацією журналу "UA Style"). Потім була мадярська окупація, за нею радянська... Але повернімося до Хусту.
Хуст — місто давнє, тільки офіційно йому більш як 900 років, та, кажуть, воно набагато старіше. Все почалось з будування на Замковій Горі дерев'яного укріплення, яке згодом замінили камінним. Масивні стіни досі нависають над містом, нагадуючи про славні часи з історії краю. В 1242 році ординці зруйнували замок, але згодом були розбиті на території сучасної Угорщини воєводою на ім'я Хуст. Коли воєвода повернувся додому, то дізнався, що його дружина Тиса і дочка Ріка врятувалися в підземеллях замку. З тих часів так називаються річки, що течуть через місто.
До часів татарського вторгнення відноситься легенда про Червону скелю (див. лінк на сторінку міста внизу), яка виситься над Рікою біля в"їзду в місто. На скелі цій воєвода Хуст, що заснував, за переказами, місто, убив свого сина, якого він прийняв за татарина, після чого, побачивши свою помилку, наклав на себе руки. Кров батька та сина неначе змінила колір скелі.
Замковий комплекс в Хусті створювався в XI-XII століттях (за народними переказами - в дотатарську добу. Кажуть, в ті часи фортеця була абсолютно неприступна). У 1191 р. угорські королі закінчили будувати фортецю, зведення якої йшло понад сто років. Після татарської навали твердиню швидко відновили.
Після 1526 р. замок перейшов до Трансільванського князівства (про це - трохи пізніше). У 1709 р. у замку відбувся загальнотрансільванський сейм прибічників Ференца ІІ Ракоці. В 16-17 ст. з розвитком вогнепальної зброї замок був реконструйований та зміцнений. Він складався з верхнього та нижнього дворів. На верхньому містилися житлові будинки, господарські споруди і колодязь глибиною 160 м (!!!!). На нижньому були розташовані житлові і господарські споруди, каземати, тюрма, церква і резервуар для води. У 1766 р. під час громовиці блискавк вдарила в погріб, де зберігався порох. Вибух наніс спорудам істотні пошкодження - і замок поступово втратив своє стратегічне значення.
Є біля Хусту і ще старіший Вишківський замок, котрий, як і Хустський, виконував функцію охорони "соляного шляху", що пролягав із солотвинських копалень аж в Західну Європу. Поряд із замками, як правило, будувались величні собори. Вишківський та Хустський замки давно зруйновані, а Реформатська церква 1270 року у Вишко-во і Єлизаветська кінця XIII ст. в Хусті — в готичному стилі милують око і до сьогодні. Нещодавно під час реставрації собору Єлисавети зняли внутрішню побілку і відкрили давні готичні фрески, що раніше прикрашали стіни храму. Збереглась в місті і стара синагога. Може, не така древня, як хотілось би, але дуже гарно розписана. Кажуть, одна з небагатьох діючих в радянські часи.(За інформацією з журналу "UA Style"). Той же журнал стверджує, що "Гріх не побувати в замку чи не подивитись чеський квартал, що дуже нагадує якийсь старовинний закапелок Праги, хоча збудований на початку двадцятого століття".
Стаття з газети "Високий Замок":
Замок Іскандер над... Хустом
 | Зберегти замкові руїни – зберегти минувшину!
Василь БАХНО, “Старий Замок” (з Хуста) | |
| | 
|
Піраміда біля підніжжя замкової гори. На ній цифри "1915".
|
- Він схожий на фортецю Іскандер, бо висота його башт сягає небес! – вигукнув у захопленні турецький мандрівник і поет Евлія Челебі, побачивши звіддалік величний Хустський замок, якого не могли взяти ні приступом, ні облогою яничари.
Воістину, масивні кам’яні мури метрової товщі і заввишки в багатоповерхову будівлю, які до того ж служили своєрідним продовженням природно виниклої конусоподібної гори (турецькі літописці називали її горою Хасан), вражали своєю похмурістю і неприступністю. Неабияку лють у завойовників викликало безсилля проникнути за потайні мури середньовічної фортифікаційної споруди. Не випадково, не взявши піднебесну твердицю приступом у 1241 році, озвірілі орди хана Батия почали її облогу. Методично, днина за дниною протягом місяця (принаймні, так сповіщає літопис) азіати-варвари розрушували замок вогнеметами і каменометальними пращами. Коли ж чужинці вкотре брались за драбини, аби видертися на замкові мури, на їхні голови лилась кипляча смола. Вдерлися ж завойовники на замкове подвір’я лишень по трупах його доблесних захисників.
Зробивши свою чорну справу, войовничі кочівники, врешті-решт, залишили руїни фортеці. Вцілілі аборигени Потисся знову запрягли волів та буйволів і повезли на Замкову гору кам’яні валуни і туфові брили. Кладку скріплювали надміцним природним розчином із домішками яєчного білка та овечого сиру (!!!). Скріплені таким доволі незвичним способом (Чому ж незвичним? Багато замків стоять на подібному розчині. - Блека) мури впродовж століть витримували знавіснілі карпатські зливи і бурі, тріскучі морози і хурделиці, потужні набіги ординців, яничарів, вояків Габсбургів. Проникнути прямовисними стінами паморочливої височіні або через глибокий рів кількаметрової ширини на омріяний підвісний місток для чужинців було нереальною затією. Потайні князівські склади і сховища, господарські будівлі, порохова вежа за сімома замками-бійницями і рятівна 160-метрова криниця охоронялись надійною замковою системою і доблесними захисниками. Адже притисянський замок був не просто цитаделлю для його мешканців, а й своєрідним форпостом на важливому торговельному шляху в Карпатах, зокрема, до марамороських (солотвинських) солекопалень. Замкові гармати захищали транспорти із сіллю на Тисі й перешкоджали зловісним загарбницьким планам.
Зведена за князювання Ладислава Святого, хустська фортеця упродовж віків неводнораз ставала здобиччю численних представників королівської династії Габсбургів. У різний період величним замком правили королі Жигмонд Люксембурзький, Сігізмунд, Ладислав ІІ, Фердинанд, королева Беатриса, Ізабелла, полководець Стефан Баште. В 15-му столітті король Ладислав ІІ разом із марамоськими копальнями продав замок за двадцять тисяч золотих форинтів угочанському жупану Телекі, який, у свою чергу, “сплавив” замок із маєтками та майном за 30 тисяч талерів якомусь Апафію. Згодом фортецею володарював трансільванський князь Баторі Габор, угорський магнат Іштван Бочкої.
Коли у 17-му столітті під проводом Ференца Ракоці вибухнуло повстання, його сподвижник Емеріх Ілошваї пробрався до замку, хитрістю переманив на власний бік замкову сторожу і заволодів фортецею. Наполоханий таким поворотом подій російський посол у Відні Петро Голіцин доносив цареві Петру Першому: “Раковци через изменников крепость Густ взял”.
Після відбудови у XIII столітті після татарської навали величний замок проіснував неушкодженим довгі 400 років. До тих пір, поки не влучила блискавиця у порохову вежу. Ще раз через природну стихію замок зазнав великих руйнувань у липні 1766 року. У народі побутує легенда про те, ніби у порохову вежу із дерев’яного канону (гармати) влучив легендарний народний опришок Пинтя.
Після руйнівної пожежі про реставрацію фортеці годі було й говорити. Правителі Марамороша байдуже спостерігали за руйнуванням колись неприступної твердині, головний вхід до якої завалило каміння. Злощасна блискавка двохсотлітньої давності викреслила з реєстру існуючих унікальну фортифікаційну споруду, від якої зосталися лишень мури, рештки веж і господарських будівель.
Мартирологія страждань через природу ще не закінчена. За свідченням істориків, у 1798 році чергова буря зруйнувала останню фортечну вежу. Під впливом природних стихій захисні мури почали повільно руйнуватись. Їх не було кому захистити.
Унаслідок безжальної природної руйнації впродовж віків від колишнього форпосту зосталися лишень жахливі руїни з ледь вловимими ознаками веж і бійниць. Напіврозвалені жорстоким часом і немилосердними стихіями мури зазнають повільних руйнувань від терня й бур’янів, які буквально заполонили кожну шпаринку між камінням, брилами туфу і черепашника. Якщо півтора-два десятиліття тому в порядку практики-стажування впорядкуванням і благоустроєм Замкової гори займались вихованці Закарпатського лісотехнікуму, то сьогодні заповідна територія залишена напризволяще. Оглядовий майданчик, з якого відкривається неповторна панорама древнього тисячолітнього міста і притисянської улоговини на десятки кілометрів, позбавлений елементарних зручностей: страхувального парапету і лавиць, що не додає унікальній місцині туристичної привабливості. Як і відсутність фунікулера, спорудження якого свого часу замислювалось як реальність. Утім, аборигени доґаздувалися до того, що навіть демонтували невеличку телерадіотрансляційну вежу.
- У даний період, - як інформував нас директор місцевого краєзнавчого музею Йосип Панця, - замок із прилеглою до нього територією перебуває у віданні міського комбінату комунальних підприємств. Від нього призначено людину для догляду за історичною пам’яткою. Проте користі з цього небагато. Із здобуттям омріяної незалежності місцеві патріоти призабули про необхідність очищення історичних руїн від чагарів і бур’яну, що завдають непоправної шкоди об’єкту. Свого часу у владних коридорах заходила розмова про безальтернативну консервацію споруди. Один із львівських проектних інститутів начебто брався за посильну справу. Проте для хустської місцевої влади замовлена документація виявилась непідйомною.
За словами завідувача міськвідділом культури, молоді і спорту Василя Андрійця, її оцінили в десятки тисяч гривень. Грошей не віднайшлося не лишень на консервацію, а й на проект реставрації. Хоча для численних презентацій і всіляких шоу кошти все ж знаходяться.
| | 
|
Стара поштівка з видом замку.
|
Врешті-решт, після десятирічної перерви про Хустський замок згадали на одній з нарад в ОДА. Мова зайшла про те, що саме замки – ці історичні фортифікаційні пам’ятки – могли б послужити каталізатором для туристично-мандрівних потоків, а отже й поповненням місцевого бюджету. На часі – повернення до розробки комплексу заходів щодо врятування і збереження бодай решток руїн. Але для цього потрібні не балачки, не дидактичні постанови і моралізування, а залучення до благоустрою і впорядкування Замкової гори вихованців численних шкіл і училищ, налагодження привабливої сучасної реклами, впорядкування оглядового майданчика. Тим паче, що колись величний замок оточує унікальний природний дендрарій з рідкісних деревних і чагарникових порід. А розмаїтий букет гори прикрашають тендітні проліски і шафрани, зозулинці й анемони, примули і медунки, копитняк і гіацинти, фіалки і вічнозелений барвінок, мати-й-мачуха і білоцвіт весняний. Цей немалий дивоквіт органічно доповнює райський зоокуток із пернатим дзвінкоголоссям.
Про історичну пам’ятку середньовіччя багато мовиться і пишеться. Своєрідним вінцем її реклами стало видання окремої брошури краєзнавця Омеляна Панці “Хустський замок” наприкінці другого тисячоліття у видавництві “Патент” на власні кошти автора. Як і всесвітньовідома легендарна нарцисова долина льодовикового періоду, притисянський замок – своєрідна візитка тисячолітнього і вічно молодого Хуста. Було б не патріотично і не по-ґаздівськи віддати забуттю величну пам’ятку, перед якою зупинялись татаро-монгольські орди і бусурманські вояки, яку випробовували природні катаклізми і пожежі. Але вона встояла і промовляє до нас, нащадків, із глибини войовничих століть нездоланними мурами й незламним духом її захисників.
Кінець статті. А зараз - трохи Дракульської екзотики (в Блекі сяють очі).
| Процитуємо знову статтю Романа Малко з журналу "UA Style": | |
| | 
|
В серпні 2004 року на костелі з'явився новий дах.
|
Мабуть, нема такої людини, котра не чула би про Влада Дракулу, чиє ім'я оповите масою чорних легенд. Всі знають, що він мешкав у замку десь в Трансільванії, на території сучасної Румунії, і відзначався особливими вподобаннями: любив, м'яко кажучи, кровиці попити.
Та майже ніхто не знає, що відомий вампір має безпосередній стосунок до нашої чарівної землі. Розповім вам байку, але цілком реальну та історично підтверджену. В 1329 році угорський король за особливі заслуги перед короною і Його Величністю подарував рицарю Драгу і його брату Вальку Хустський замок з околицями. Околиці на той час складали чи не третину Закарпаття. Свою штаб-квартиру брати вирішили облаштувати в селі Драга недалеко від Хусту, нині с. Драгово (Докладніше про Дракулу та Закарпаття читати тут).
Драг з румунської мови означає чорт. Очевидно, що Драг було прізвиськом, бо за свідченнями тогочасних джерел був він людиною відважною і злою, мав страшний норов і ще страшніше лице, спотворене масою шрамів. Війни в ті часи не кнопками велись, а мечами. Король угорський частенько позичав у Драга гроші, а віддавав землями. То ж скоро Драгові володіння виросли в кілька разів, а сам рицар досить знахабнів і почав вимагати від короля ще якихось привілеїв і подарунків. Бідний король зрозумів, що виховав монстра, і вирішив його позбутися. Але воювати проти Драга було справою нелегкою, тому в сусідньому Виноградівсько-му замку король поселив ще одного заядлого вояка — барона Пітера Берені, і доручив йому позбутися Драга, як той вважає за потрібне. Відповідно всі захоплені маєтки Берені міг залишати за собою. В ході численних боїв барон відтіснив Драга з рівнини і примусив переселитись в гори Трансільванії, де родина Драків чи Дракул мешкає по сьогодні А всім відомий Влад Дракула є прямісіньким нащадком рицаря Драга — володаря Хустського замку. В родинному ж селі Драгово ще з 14 століття і досі зустрічаються цікаві прізвища, які про щось та й говорять: Драгів, Драгуля, Драгушинець — все, наче від чортиків.
| Долина нарцисів | |
Є біля Хусту мальовнича долина, де щовесни зацвітають нарциси. Квіти дикі, що звикли ховатися високо в горах. Кажуть, що, втікаючи від льодовика, багато тисячоліть тому нарциси облюбували собі хустську долину і оселилися тут назавжди. Навесні, як тільки зійде сніг, все величезне поле вкривається дрібненькими примулами, пролісками і первоцвітом, а за кілька тижнів — гордими красивими нарцисами. Квіти цвітуть недовго, всього десять днів, та за той час тут встигають побувати романтики з цілого світу, аби на власні очі побачити це диво. Ніде на планеті більше немає такого місця. Явище справді унікальне. Колись грецький Нарцис блукав цими краями і задивився в потічок Хустець серед мальовничої долини. Вода була чиста і прозора. Він побачив себе в ній, як в дзеркалі, закохався і залишився тут назавжди.
Коли ординці захопили замок, то місцеві жителі набивали їх подушки нарцисовими квітами, ніби в знак покори і пошани. Але нарцис — квітка отруйна, і хто засне на такій подушці, більше не прокинеться. А ще повідають, що виноград, котрий вирощують в Закарпатті, також походить від греків. Вакх чи Бахус, вигнаний богами з Олімпу на грішну землю, втікаючи, прихопив з собою гілочку виноградної лози і приніс її в Закарпаття. З того часу тут виробляють найкраще в світі вино. Але про це окрема розмова.
Ви мусите це побачити
Зовсім недалеко від Хусту пасуться північні олені, їх колись привезли з Калінінградської області, і вони добре прижились. Тепер у них щовесни відрізають ріжки і відправляють до Тернополя на фармацевтичну фабрику, де з них виробляють дуже цінні ліки. Живуть тут і африканські страуси, які добре акліматизувалися, і скоро можна буде сподіватися на довгоноге потомство. Але найцікавішим, мабуть, явищем є поголів'я буйволів Карпатської популяції, що збереглися тільки тут, в селі Велятино. Улюбленим заняттям цих екзотичних тварин є купання в якій-небудь калабані. Особливо в спекотний день лягають в воду і, висунувши рогату голову, мріють.
Спостерігати цих тварин — одне задоволення. Та й де, як не в Хусті, ви ще побачите пристрій для відрізання рогів оленям чи спробуєте буйволяче молоко, жирність якого не менша 9 %, а з 3-літрової банки можна зібрати більше літра вершків.
| Галерея замку: | |
| |
Холлоши Сімон. "Хустський замок" 1896р. Стара гравюра. Довоєнна поштівка.
|
| Не тільки замок: | |
| |
Замок і костел Єлізавети. Тільки костел. 1862.
Якісь урочистості в угорському ще Хусті.
|
| |
Знову стара поштівка. Міст через Тису. Карта.
|
|
