Остапу, певно, незручно подорожувати з цими всіма меблями довкола. Ранок 17 лютого 2005р. Ще один ракурс з товаришем Бендером дивимось тут.

"Последний настоящий город на земле - это Жмеринка".
Остап Бендер

Брама Поділля. Нехай не серце краю, але все одно якийсь важливий орган, що перекачує кров, жовч, сперму чи хоча б шлункові соки. Транспортний. Неминучий. З вічно-гарячими варениками в торбах тіточок на пероні - і це в будь-який час, і вночі, і вдень, з розсипами фруктів в сезон - просто серед калюж та пилюки, з молоком та сметаною в пластикових пляшках.

З обов'язковою підземельною ініціацією вогких тунелей, де слизько ногам і темно очам, де вода конденсується на стінах і вже торгують, хоча ринок розташований тут же, за вокзальним насипом, поруч. Не позаздриш клаустрофобам, бо без цих андеграундних переходів Жмеринку не пізнаєш. Знаменитий розкішний сецесійний вокзал - острів серед річок і річечок провулків та вулиць містечка, вокзал - він сам по собі, обгородився насипами та коліями, а місто лишається ніби й осторонь, ніби й ні при чому. Приживалка при багатій тітонці. Постачальщик кадрів: прибиральниць, грузчиків, міліціонерів. Завдяки вокзалу місто знають всі. Розплата за славу? Колись було всього лише два села: Велика Жмеринка і Мала Жмеринка. Лише будівництво 1866р. південно-західної залізниці сприяло об'єднанню різних Жмеринок у одне місто.

Через туман, що клаптями опадав з неба, а ще ранній час, фотосесія вийшла похмуро-синього тону. Це не страшно. В цьому навіть є якась специфічна атмосфера. Яке щастя, що світлини не в змозі передати мерзотної плюхи зі снігу та дощу під ногами та брудних фонтанів, що виростали подекуди під колесами нечастих автомобілей по дорозі до костела на вулиці Одеській.

Про що розказувати спершу? Найлогічніше почати з топоніміки. Без прекрасного путівника Дмитра Малакова "По східному Поділлю" ("Искусство", 1988) не обійтись.

А топонімічна історія тут й справді цікава. Відкинемо малоймовірну версію про перекручене польське "zme reku" ("жме ренку", потискає руку) на зустрічі міфічних переможців. Версія, яка прив'язує до загадкових та кровожадних киммерійців, видається більш цікавою. Південь України в часи Геродота заселяли ці безстрашні воїни, що мусили під час свого першого бою випити кров ворога. А "ж" у нашій мові чередується з "г". А звідси вже недалеко до слов'янського GЪMRЪ (варіант - GMЕRЪ, GІMІR, що співпадає з ассірійською назвою кіммеріців - gimmir). Можливо, й у сусідніх з Кам'янцем Чемерівцях чи більш дальніх Чемерисах колись жили кіммерійці?

А зараз тут живуть потяги та електропоїзди. Малаков порівнює витончений силует вокзалу з кораблем, що на всіх вітрилах летить до Чорного моря. Мені ж двірець більше нагадує храм: чи то щось від мечетей є в його 4 башточках навколо головного куполу з гарними решітками, чи, може, навіть від католицької сакральної архітектури.

У вокзалу, збудованого у 1899-1904рр. за проектом інженера З.Журавського, немає головного фасаду - обидва боки оформлені однаково, в стилі італійського неоренесансу. В інтер'єрах збереглись рештки модернової орнаментально-рослинної розкоші, а у будівлі, через яку підіймаєшся з тунеля на 4 перон, вгадується більш пізній стиль: тут арт-нуво характерно-круглого вікна зустрічається з конструктивізмом об'ємів різної висоти. Архітектурна мода теж нетривка.

Я не знайшла на стінах вокзалу меморіальних дошок ані Котовському, ані Подвойському, але якщо напроти двірця все ще бовваніє бюст Леніна, дошки теж ще можуть висіти.

Навпроти вокзалу - важкувата, неелегантна, але стара будівля в стилі модерн. Можливо, саме тут розміщалася чоловіча гімназія, корпуси якої звели у 1909р. Тут можна побасити архітектурний прийом, згаданий в книзі Д.Малакова: оформлення вікон своєрідним переспівом англійської тюдоровської готики сандриком-поличкою.

Значно цікавішою є будівля костелу (1910), який останнім часом чи то повернув, чи то вперше обзавівся високою баштою-дзвіницею з гострим шпилем, увінчаним аж п'ятьма хрестами.

Мені пощастило. Змокла до нитки, я поїдала хачапурі на лавиці перед собором, аж раптом двері прочинилися, і тиха літня монахиня запустила мене всередину, запалила світло, тихенько чекала, поки я повзала на колінах - не від релігійного екстазу, а в пошуках кращого ракурсу, хоча хто знає, як воно сприймається здаля.

Всередині була ревна нео-готика, цілеспрямовано налаштована пробити небо своїми гострими краями. Мені сподобалось. І вітраж над вівтарем - особливо.

І не забути сказати ще про монумент Остапу Бендеру та його славнозвісним стільцям. До речі, жмеринці у цьому не перші й не останні: в Одесі є меморіальна дошка герою Ільфа та Петрова, а на Дерібасівський - відлитий стілець Гамбсової роботи, пам'ятник Великому Крмбінатору з бронзи прикрашає Петербург, Харків прикрасив також привокзальну площу фігурою батюшки Федора, тай П'ятигорськ, думаю, не забариться увічнити Кісу та Осю, які "були там".

А піонером в справі популяризації героїв двох веселих одеситів є Київ, де ще у 1992 році на перехресті Хрещатика та Прорізної, неподалік шалено дорогої "Шоколадниці" та музичного магазинчика з'явився ще один, після Гомера та Мільтона, великий сліпий - Михайло Паніковський. Туристи дуже люблять фотографуватися біля статуї, та ще й так, щоб немічний старенький обійняв вас своєю втомленою лапою, одночасно непомітно перебираючи грошики у вашій кишені. Ми з Міком теж грішні, теж там фотографувалися, хоча ані про руку, ані про дзеркальце під до блиску відполірованим черевиком тоді навіть не здогадувались.

А про ось таку нео-готику ви були в курсі?

Про зв'язки Бендера та Жмеринки ходять слухи та легенди - вж до такої, що місто N. з всім відомого роману, де "кому й кобила - наречена" - саме Жмеринка. Про начебто прототип Остапа з вокзального міста, слідчого Бендера, та його онука-Бороду (Бориса Григоришина), який мріяв відкрити музей пам'яті діда, писала й вінницька газета "33 канал", зазначаючи, однак, що мелітопольський родовід Бендер-бея є більш знаним.

Прочитати про цю монументо-манію, присвячену герою не одного радянсько-російського, а також одного американського (знятого, до речі, самим культовим пересмішником Мелом Бруксом!) кінофільма можна ще ось тут. Процитую трішечки:
"...на місці, з якого нині дивиться на проїжджу частину дороги Остап-Сулейман-Берта-Марія-Бендер, стояв колись хлопчик, який... пісяв. Була й така статуя в Жмеринці. Так що, як бачите, не на голому місці визріла ідея увічнити ім'я Великого комбінатора: вона тут має свої корені. Традиція, так би мовити".

Якщо й цього мало, а читати все хочеться і хочеться, прошу ласкаво! Тема Остапа, така близька простому народу, залишається лейтмотивом локальної та регіональної преси та розходиться як гарячі вареники на пероні. Ну або гамбсові стільці.