Так замок виглядав всього століття тому.

	Де Чорний шлях йшов - роблять чорну ковбасу.

Село Віньковецького району, колись – досить знане місто, відоме своїми гончарними виробами. Зараз про Зіньків, певно, чули українські гурмани: щоб купити місцеву чорну ковбасу, потрібно завчасно записатись у чергу по телефону. Навіть з Адміністрації Президента, кажуть. замовляють оту гидоту з часником. Та ми тут про інше, про пам'ятки. А щоб їх побачити, потрібно знайти дорогу до Зінькова. Доїзд туди не дуже, чесно кажучи (Алярма - інформація застаріла. На 1998-ий рік, може, був і "не дуже", на осінь 2003 року дорога була гарною). Туристам потрібно звертати з траси Чернівці (Кам'янець) – Хмельницький в с. Солобківцях (це десь в десяти кілометрах на південь від Ярмолинців) і далі добиратись на місце через села Глушківці та Адамівку. Зіньків знаходиться приблизно в 65 км. на північний схід від Кам‘янця, на р. Ушиці. Перші згадки про поселення зустрічаються тоді ж, коли було вперше згадано замок в Сатанові – в 1404 р. король Ягайло дав Зіньків з околицями та Сатанів Петрові Шафранцеві. В 1431 р. маєток передано іншому власнику – Петрові з Спрови Одровонжу.
У XV – початку XVI століттях Зіньків був головним містом Зіньковецької округи, що тяглася до Дністра на південному сході. Замок тут було зведено Одровонжами на горі десь в середині 15 ст. для захисту населення від татарських набігів. 1458 р. Андрій Одровонж з дозволу короля Казимира дав поселенню магдебургію та деякі полегшення щодо податків.
Після Одровонжів маєток був власністю Сєнявських аж до середини XVIII ст. В XV-XVI ст. місцевий фортпост відігравав значну роль в боротьбі з татарами, так як лежав на Чорному татарському шляху. Коли в 1453 р. татари напали на Поділля і забрали великий ясир, зінківський староста Ян Лящ погнався за напасниками і розгромив їх під Теребовлею. Яків Сецигневський розбив татар під Зіньковим в 1516 р. 1524 року турки і татари спустошили Поділля, обложили замок, та здобути його не змогли. Населення, яке ніяк не могло зажити в цих місцях спокійно, масово переселялося в 40-х роках XVI ст. у недалекий звідси та більш укріплений Бар.

За козацьких воєн місто було спустошено, більшість жителів покинули рідні домівки та переселилися за Дніпро. Два місяці (жовтень та листопад 1653 року) в околицях містечка околачувався кримський хан, союзник Богдана Хмельницького. Все це не сприяло приросту населення: на 1661 рік у місті налічувалося лише 20 православних та одна єврейська оселя. Політичний агент Франції Вердум, проїжджаючи через Зіньків в 1671 р., записав в своїх мемуарах наступне:
”З міста нічого не зосталося, подекуди стоять частини мурів, що його оточували, руїни двох храмів. Замок, що стоїть перед містом на височині, також здебільшого спустошений, але гарно збудований. До нього козацьки хлопи внесли своє збіжжя, не даючи татарам захопити його”.
За турецького панування над краєм в 1672-1699 рр. замок було відремонтовано. Звитяжний Ян Собеський штурмом відвойовує зіньковецьку твердиню у 1673 році - та ненадовго. Наступні ремонтні роботи були проведені вже поляками, що повернулися сюди на початку XVIII ст. В 1711 р. через Зіньків подорожував датчанин Юль і записав:
“Зіньків місто велике, оточене мурованими стінами, що з них більша частина збереглася, на горі трикутна цитадель”.
В часах Барської конфедерації замок здобув загін конфедератів, та після недовгої облоги бунтівники піддалися коронному регіментареві Ксаверію Браніцькому.
В XVIII ст. Зіньків належав магнатам Сєнявським та Чарторийським. На той час збереглися свідоцтва, що замок все ще існував в більш-менш пристойному вигляді, оточений ровом, через який до двох в'їздних брам вели підйомні мости, а сніти прикрашали герби власників замку. Дочка Адама Чарторийського Марія-Анна в 1774 р. вийшла заміж за князя Людвіга Віртемберзького і дістала в посаг Зіньків з околицями. Ці власники в кінці 18 – на початку XIX ст. намагались поліпшити стан міста. Краєзнавець Марчинський зазначав в своїй “Статистиці”, що тут в 1820 р. було проведено добру воду з сусіднього села Гремячки до самого ринку та поставлено водомет, побідовано панський двір і коло нього “дитинець”, обсаджений тополями. Зараз нема ні замку, ні водомету, лише залишки однієї з веж ше стирчать над костелом. Замок був трикутний в плані, одним боком виходив на Ушицю, іншими нависав над глибоким яром. Стіни фортеці були по 85 м. в довжину кожна, на рогах стояли могутні 3- та 4-поверхові башти. Загалььна площа твердині була близько 0,5 га.
Внизу, під захистом похмурих стін, ще в 1450 році виростає костел, збудований Петром Одровонжем. Воєнізована без меж історія краю не оминула храм - його неодноразово спустошували та руйнували. Після турецької навали костел відновив у 1708 році Адам-Микола Сєнявський.
Недалеко від руїни замку, окрім костела, збереглася й мурована Троїцька церква 16 ст., а якщо проїхати вглиб села – можна побачити чудовий зразок подільської дерев‘яної архітектури, триверху Михайлівську церкву (18 ст).
До речі, коли ми спитали в місцевої жительки, як проїхати до замку, у відповідь почули не “Куди, куди?”, а “А вам який саме замок треба? Неначе тут їх щонайменш три...
Юхим Сіцинський писав про знищення замку от що: в 1872 р. люстраційна комісія передала фортецю “Сельскому обществу” – і замок деякий час стояв непорушний. В 80-х рр. 19 ст. в будинку на території твердині містилась канцелярія пристава на першому поверсі, сам пристав з родиною жив на другому, а на третьому було щось на кшталт квітника – бо на склепіннях було багато землі (такі собі сади Семірамідського пристава). Потім когось осяяла думка, що стіни та башти замку загрожують костелові – і цієї гадки було достатньо, щоб місцеве начальство розпорядилося знищити замкові мури. Почали продавати дерево та каміння на будівлі, а що залишилося неспроданим, купив якийсь селянин за 200 крб. з правом забрати з замку все, що йому тільки знадобиться (!!!!!) - він і розібрав рештки стін і навіть викопав камінь з фундаментів (!!!!!). Його бучну діяльність бачив 1898 р. київський історик Орест Левицький, про що й написав в “Київську Старовину”. Без коментарів.

	Михайлівська церква

До неї з усіх пам'яток - найдалі. Минаємо православну Вознесенську церкву ( коилсь тут стояла церква з 1859, на місці храма-попередника з 1730р., а сучасну почали зводити вже за незалежної України), далі через місток, далі трохи плутаємося в вузьких закапелках, аж нарешті - дерев'яна (або кам'яна, це з якого боку підходити) огорожа, а за нею - мініатюрна, витончена красуня-церква.

Пощастило побачити, як її відновлюють. Держава в 2007 р. виділила на реставрацію храму 800 000 гривень. Роботи ведуться чималі.

Храм зведено в 1769 р. Церква хоча й дерев'яна, а стоїть на кам'яному фундаменті. Храм тризрубний, зруби в плані гранені і є однієї висоти. Стіни нави після залому переходять в світловий восьмерик. Заломи мають гонтове покриття. В інтер'єрі вс зруби об'єднані за допомогою великих арок в єдиний простір. Над західною частиною влаштовано гарні різблені хори. Подекуди збереглися орнаментальні розписи, їх походження я не знаю. На час реставрації з храму винесли все церковне начиння - ну, воно й зрозуміло. Щезла також і дерев'яна прибудова, через яку заходили до храму.Як на мене, вона загальний вигляд церкви лише псувала.

Дзвіниця не збереглася, тому поруч з церквою стоїть нова, з цегли, з кількома дзвонами. Трохи далі від неї - старий пам'ятний хрест (середина ХІХ ст.). Територія впорядкована і доглянута. Дуже приємна церква.

	"Сотворіння любові"

От уявіть собі, що ви були народжені для великогго екрану - і ЛИШЕ для нього. Це ваша доля, ваше життя. Ви звикли до камер і освітлювальних приладів навколо, ви призвичаїлись до режисерського бурчання і натовпів масовки. Ви знаєте, що вас знімають - і без вас кіна не буде.

Уявили?

А тепер скажіть - вам сподобається, якщо вас відзнімуть в одному фільмі, а потім покинуть, забудуть як непотріб, залишать напризволяще?

Саме так почувається зараз відтворенний шматочок старого єврейського Зінькова на замковій горі. В 2006р. тут знімався молдовсько-російсько-українсько-американсько-ізраїльський фільм «Створення любові», який вийшов у прокат до 65-ї річниці трагедії Бабиного Яру. Фільмували за книгою молдавського бізнесмена і пивного короля Якова Тіхмана "Мотл-Шотхен", вихідця із Зінькова. Автор навіть сам зіграв невелику роль.

Він писав про ті часи, коли переважна більшість населення містечка розмовляла на їдишу, хоча жили тут і укріїнці, і росіяни, і навіть один турок. Як писала газета "Україна молода", "Ідилія мирного, пістрявого, взаємодоповнюючого співжиття різних народів, коли євреї їдять українські паски, а українці смакують мацу — одна з «героїнь» книжки. Потім у містечко, зобов'язане своїм раюванням тому факту, що його забули помістити на карту, приходить радянська влада у вигляді загадкового, малопримітного, але неприємного чоловіка в гімнастерці й зі шрамом на злому обличчі, і в село приходить зло. А вже коли приходять німці, приходить справжня біда. Головний герой — сват Мотл-Шотхен, що знаходить пару будь-якому «товару», і не дуже якісному, і дивному, через його долю і проходить історія містечкового Зінькова".

Режисер фільму - з Молдови, Валеріу Жеріге («Дисидент», премія європейських фестивалів, «Передчуття», головний приз у Костинешть, номінований у Каннах на конкурсі «Особливий погляд» в 1993 році), оператор — Анатолій Іванов, актори Михайло Козаков, Олександр Панкратов-Чорний, Інна Бразговка (Росія), Саша Демидов (Ізраїль), Ігор Слободской, Олена Рожкова, Василь Слюсаревський (Україна) та інші.

У фільмі 101 роль, 200 епізодів, 500 учасників масовки.

Місцеві бабусі для зйомок дістали зі скринь старий одяг, віднайшли давні речі побуту.Крім власне фільму мав вийти й 4-серійний серіал для ТБ.

	Садибний будинок

По дорозі до православної церкви ви минатимете місцеву школу. Придивіться уважніше, що ховається за недовгою сосновою алеєю. Школа непроста - вона розміщена в старому панському маєтку.

Неопгано зберігся старий садибний будинок, зведений в середині ХІХ ст. з цегли. У плані споруда Г-подібна, зведена в стилі класицизму. Планування мішане, анфіладно-коридорне. Перекриття балкові. Парадний фасад по центральній осі оформлено ошатним чотирьохколонним тосканським портиком. Будинок має карниз з дентикулами.

Чи відносяться до старої садиби господарські прибудови, які теж використовуються закладом освіти, не знаю, але здається, що це старі шпихліри і інші будівлі. Ну і добре. :о).

До речі, хатинки через дорогу від школи теж цікаві - з міцними кам'яними контрфорсами і погребами, більше схожими на каземати. Враховуючи, що до замку звідси кілька метрів...