Бар

Монастир з боку замку. Гравюра Наполеона Орди. Замку вже навіть тоді небагато.
Миколаївський костел деякі джерела датують 1811 роком, а інші - 15 сторіччям.

Райцентр на заході Вінничини. Добирались вперше ми туди 20 березня 1999 (чи 2000-го? Не пам'ятаю вже) року поганенькою трасою через Дунаївці. Другого разу я побувала там 26 серпня 2006 року, за кілька хвилин до грандіозної зливи.
Метою подорожі був, звичайно, знаменитий Барський замок - хто ж знав, що від нього до наших днів залишилося НАСТІЛЬКИ мало (див. фото).

Проте був ще кляштор, були дві сусідки в центрі міста - церква і костел... Коротше, подорож виявилася досить цікавою. :)

Ви дивилися "Вогнем і мечем" Єжи Гоффмана? Пам'ятаєте, як Скшетуський приїздить за Хеленою в Бар - а там лище згарище на вершині пагорба? Так от, ніякого пагорба в Барі немає. Навколо Подільська височина, м'які горбочки і неглибокі яри. Симпатично, але не пафосно.

А в ставку, через який прокладений міст в місто, кілька років тому знайшли німецький танк в непоганому стані.

Барський замок свого часу гримів на все Поділля, його довго разом з бердичівськими укріпленнями називали не інакше, як "брамою Польської України".

Ще коли Бар не знав Бони Сфорци і називався Ровом, в поселенні з'явилося прото-укріплення. Польський літописець Мартин Бєльський описав, як у 1452 р. татарська орда розграбувала фортецю в Рові. Господарював тоді в фортеці шляхтич Стогнів Рей.

На початку XVI століття замок відбудували. Він все ще був дерев'яно-земляним. Поселення тоді дісталося воєводі Станіславу Одровонжу. А невдовзі, в 1518р., король Польщі Сигізмунд І одружується вдруге - на неаполітанській принцесі Боні Сфорца д'Арагона. Смаглява дочка півдня (по крові вона була напівіталійка-напівіспанка) отримує від чоловіка кілька маєтків - в тому числі і на теренах сьогоднішньої України.

Ров теж дістався королеві (заміж вона вийшла в 1518р. у віці 24 років, а в Рові захазяйнувала аж в 1537-му). Вона перейменовує його на Бар - на згадку про родове місто Барі поблизу Неаполя. Напевне, скучила високоосвічена дочка Ізабели Арагонської за рідним сонцем і морем... Саме мати Бони подбала про якнайбільш вдалий шлюб дочки: на той час батько принцеси, герцог Галеазза, був усунений від влади в Міланському герцогстві.

Пільгова грамота від 24 листопада 1537 року, видана королевою, звільняла всіх жителів Бару від старостинських і королівських податків. До місцевого дерев'яного замку було приписано 5 містечок і 37 сіл. Бар одержав магдебурзьке право, а на його гербі красувалися літери BS - за ім`ям королеви.

От цікаво: Кременець теж належав Боні, про неї там складають масу легенд. Бона в Кременці не була. Чи бувала королева, що мешкала в 1540-х роках на Мазовшу, в Барі? Сумнівно трохи.
Бона була розумна і економна. Знала історію, розбиралася в економіці, розуміла, що гроші зайвими не бувають. До речі, підтримувала контакти з нашою Настусею Лісовською, славнозвісною Роксоланою з Рогатина. Славилася як меценатка, не одного шляхтича з Польщі відправила навчатися за кордон. І до кулінарії теж приклала руку: саме вона зробила в Речі Посполитій популярною так звану "влощизну" (набір овочей та трав, що складається з моркви, петрушки, селера і калафьорів. Він і зараз в Польщі дуже розповсюджений).

Відразу почала активно займатися політикою. Пізніше всіх своїх дітей королева влаштувала досить непогано, з мрією про пан-європейське лідерство, напевно. :)

Найстарша дочка Ізабелла (1519-1559) стала королевою Угорщини. Софія (1522-1575) - герцогинею Брауншвейг-Вольфенбюттельською, Катерина — королевою Швеції, Анна Ягеллонка вийшла заміж за майбутнього польського короля Стефана Баторія. Було ще два сини. Королем став один (Войцех Ольбрахт помер під час передчасних пологів).

Після смерті Сигізмунда І Старого в 1548 р. його син, Сигізмунд ІІ Август вирішує відомстити матері за смерть своєї коханої (подейкували, що Барбару Радзівіл отруїла Бона). І правда, зростаюча міць цього литовського роду непокоїла італійку. Хоча сучасні історики довели: Барбара померла від раку.

Бону посадили під своєрідний "домашній арешт" - королеві заборонили виїжджати за терени Речі Посполитої. Відкупилася мати від сина дарчими на свої володіння, після чого повернулася до рідного Барі, де невдовзі (19 листопада 1557 року) була отруєна власним лікарем, підкупленим іспанським монархом Філіпом ІІ з роду Габзбургів. Король заборгував Боні Сфорца 420 000 дукатів. Чи потрібна ще якась причина для наглої смерті Бони?

Він же не знав, що син Бони, молодий польський король, успадкував заощадливість від матері - Сигізмунд ІІ Август таки вибив більшу частину габзбурзького боргу.

Знайти замок в Барі не так і просто: дорогу нам показали в ресторані "Старий замок" в центрі міста, хоча, подумавши, і самі б зрозуміти могли, що не може фортеця бути далеко від інших старих будівель міста. Всього і треба відійти від костелу св. Анни до парку - і вже при вході будуть помітними шматки колишніх фортечних стін.

Замок, який Бона наказала будувати, закінчили в 1540 р. Для цього перегородили річку плотиною - і залишки того ставу, що колись робив місто неприступним, ми бачимо навколо руїн і тепер. Пізніше Бар почав зростати - і з ним ріс і замок. Стіни були у вигляді подвійних городен, між якими була насипана земля. Було п'ять двоярусних дерев'яних башт - кутові і в'їздна з каплицею на другому ярусі. Перед в'їздом до замку влаштували бастіон з двома баштами, навколо викопали рів.

Гійом Левасер де Боплан, який малював Кам'янець і доклався до будівництва замку в Підгірцях, скажімо, в 1630-х роках зводить в Барі муровану фортецю за новоіталійською системою. Ескарпи було облицьовано кам'яними плитами, а рівень замкового подвір'я підвищено на кілька метрів - щоб не затопило бува. Зараз лише й можна прослідкувати, що саме планування замку та залишки отих облицьованих ескарпів. А колись фортеця була другою після кам'янецької.

На початку ХХ столітя на території фортеці влада влаштувала міський бульвар. Пізніше він перетворився на парк з меморіалом на честь воїнів, що загибли в роки Другої світової.

Ще один майстер, чия доля була тісно пов'язана з укріпленнями Кам'янця, бував у Барі. Більше того - навіть був барським старостою. Бернард Претвич. Про нього навіть прислів`я ходило, популярне на степовому прикордонні в середині XVI століття: "За пана Претвица вільна границя".

І правда - про оборону кордонів Речі Посполитої Претвич дбав як ніхто - що не заважало йому здійснювати рейди на татарські території. Історик Олександра Єфименко писала, що "прикордонні старости здійснювали наступальні походи в глиб степів на свій власний страх і ризик, не зважаючи на вимоги загальнодержавної політики".

У 1636 році до Бару переніс свою резиденцію великий гетьман коронний Станіслав Конецпольський. Він приступив до будівництва нового, на цей раз кам`яного замку - позвавши для цього Г. Левасера де Боплана, як я і згадувала трохи вище..

"Кам`яний Бар,- зафіксував у 1656 році турецький мандрівник Евлія Челебі,- справді могутня фортеця. Вона набагато краща за інші польські фортеці, має арсенал і гармати". Та навіть така міць підкорилася козацькій зухвалості загонів Максима Кривоноса в 1648 році. Після атаки "було взято там, у Барі, крім великої здобичі, що дісталась кривоносовому війську, багато гармат і величезна кількість різних припасів; полонили навіть когось з Потоцьких" (Самійло Величко).

У 1672 році Бар, як і всі інші подільські міста, потрапив у турецьку неволю. Лише в 1730-х роках місто трохи оговталося. Ненадовго: Історія прикіпіла до Бару, захотіла залишити його назву на своїх сторінках. Так-так, я про Барську конфедерацію (1768). Розгромлена російськими військами, польська знать впала в немилість в імперії Романових. Бар вже ніколи не повернувся до колишньої величі. А фортеця в Барі під шквалом москальської зброї перетворилася на цілковиту руїну.

Найменше пощастило костелу св. Анни (колишньому Миколаївському) - він самий гарненький, з несуразними скульптурками на фасаді - і саме про нього путівники і довідники мовчать. Нецікавий. Початок ХІХ століття, неоготика, башточки, фронтони - фігня, коротше. Хоча первісний храм стояв тут ще за часів Бони.

На роздоріжжі поруч з костелом - фігура святого в короні. По вигляду незрозумілого віку. Може, навіть стара. Поруч з нею - одноповерховий будинок плебанії. Далі - <s>замок</s> парк.

Пліч-о-пліч з костелом стоїть Успенська церква (1757). На її місці теж стояв колись храм-попередник, присвячений Трійці.

Кам'яна церква теж не раз змінювалася. Колись це була хрестова однокупольна споруда з балконом на західному фасаді - там у свята грав оркестр. Дзвіниця колись теж була не такою - дерев'яною на стовбах, і стояла вона посеред церковного подвір'я.

В 1838 р. церкву закрили - бо стіни і купол храму вкрили щілини. До 1851 року провели капітальний ремонт споруди. Тоді змінили вигляд куполу, добудували триярусну дзвіницю з цегли. Інтер'єри розписали масляним живописом.

Зараз до храму веде брама з залізними різнокольоровими янголами. Хм.

Трохи далі від церкви і костела - Покровський монастир (XVIII-ХХ). Діючий. Належить сестрам-бенедиктинкам.

Його почали будувати в 1616 році на руїнах монастиря, ім'я і конфесію якого історія не зберегла. Під час Визвольної війни українського народу 1648-1654 років і монастир, і колегіум при ньому було зруйновано.

Костел і учбові приміщення було зведено з дерева - вони протрималися до пожежі, що мала місце в 1770-х роках.

В 1701 р. продовжили зводити колегіум і монастир - на цей раз з цегли і на кам'яному фундаменті. Вже було зрозуміло, якого ордену храм - домініканський. Завершили будівельні роботи аж в 1787 році. Дзвіниця з'явилася в 1908 році.

У 1917 р. в монастирі сестра Ядвіга Кулєша заснувала згромадження сестер бенедиктинок-місіонерок. В радянський час сестри продовжували підпільно працювати. Як писала мені пані Людмила, "Коли ж генеральна матка з Польщі взнала, що в Барі є діючий монастир сестер Бенедиктинок-Місіонерок, вона була дуже вражена що під час переслідування сестри зберегли віру і покликання. Зараз вони підтримують зв"язки з Польщею".

Храм і келії позаду нього (1787) складають один двоповерховий бароковий корпус. Якщо не знати, що там є храм - здогадатися практично неможливо: будинок і будинок, ніяких куполів і башт.

Подивитися на коридорне одностороннє планування келій і не мрійте - не пускають в монастир всяких таких з фотоапаратами.

Келії колись були П-подібними, зараз - Г-подібні. Лінгвістичний вибрик історії над архітектурою.

Недалеко від монастиря - автовокзал і місцевий ринок секонду.