14 жовтня 2006 року. Надвечір'я.

	Хрестоматійна Чернігівщина.

Глухомань. Провінція. Село. До траси Київ-Суми - 5 км.

Навіщо сюди їхати? Так на садибу ж подивитися! Ця садиба в маленькому селі Сокиринці на Срібнянщині була зведена в 1824-1831 роках архітектором П. Дубровським, - одна з чернігівських the must-see.

Я не занадто великий фанат класицистичних маєтків, але побачити Сокиринці хоча б раз повинна була. І побачила - завдяки Сергію Соболевському.

Щоправда, треба зізнатися, що альтанку та неоготичний місток я не бачила - було занадто пізно і мокро для цього, попереду була ще довга дорога, а сонце вже сідало. Може, колись іншим разом... :)

	Що маємо?

Спочатку - огорожу з брамою. Збереглася чудово, але не повністю. Будувалася одночасно з усім ансамблем. Брама - в стилі ампір, з цегли, рустовані. Табличка про те, що передл нами пам'ятник архітектури, висить просто на брамі.

Заходимо. По обидва боки від входу - два симетрично розташованих витягнутих флігелі. Далі - чудова панорама палацу в оточенні зелені дерев.

Альтанка, яку я не бачила, походить з 1829 р. У формах пізнього класицизму.

Місток в південно-східній частині садиби - друга чверть ХІХ ст. Це вже в нас романтична неоготика. Яка еклектика стилів!

Є ще довга одноповерхова споруда. Конюшня з 1830-х років. Колись була двоповерховою з лоджією на два поверхи. Оранжерею, здається, теж не помітила.

	Палац

Власне, заради нього сюди і їдуть. Він гарно примостився вглибині парку, йому там затишно і зручно. Така собі типова садиба початкту ХІХ сттолітя, не пронеслася б країною революція як цунамі, мали б таких палаців вагон і маленьку кравчучку...

Центральна частина прикрашена зеленим куполом та восьмиколонним портиком іонічного ордеру, що лежить на міцній аркаді ризаліта. Над вікнами другого поверху - ліпний лекор, характерний для епохи ампіру.

Тепер інший фасад будинку. Тут теж маємо портик, але шестиколонний, з далеко винесенним вперед пандусом. Біля сходів до палацу - мармурові богині Церера та Гера. Симпатично.

До основного двоповерхового об'єму ластяться два флігелі по боках, які з'єднуються з палацем одноповерховими критими переходами. Але досить про архітектуру, давайте про історію поговоримо.

В часи гетьманства Івана Скоропадського Сокиринці дісталися Гнату Ґалаґану (чи все таки Галагану? Не знаю). Цей козацький рід, який дав Україні не одного старшину запорізького війська, володів селом майже 200 років.

60-кімнатний палац тут збудував нащадок Гната, прилуцький полковник Павло Ґалаґан. До речі, підтримував дружні стосунки з сусідами

Тарновськими - пам'ятаєте Качанівку?

Чернігівський художній музей багато чим зобов'язаний Сокиринцям: адже в основі його колекції лежить художня збірка Галаганів. Цікаво, що сталося з іншими старшинськими колекціями - зброї та посуду? Навряд чи вона розпорошилася за життя відомого державного та громадського діяча Григорія Павловича Ґалаґана (1819-1888), керівника Південно-Західного відділення Російського географічного товариства та видного мецената, який сприяв виданню книг з історії та етнографії України. Він відкрив чимало навчальних закладів на Східній Україні.

А його нащадки нещодавно відвідали родинний маєток. Єлизавета Блейк - дочка графині Ганни Миколаївни Ламсдорф-Галаган. Її дідусь в 1920 р. емігрував на Захід. Графиня вперше прибула на українську землю - разом зі своїми дітьми.

Григорій Павлович, до речі, був непрямим нащадком славного козацького роду: чоловіча лінія Ґалаґанів перервалася в 1869 р., коли трагічно загинув юний Павло Ґалаґан. Так, каже легенда, Доля відомстила роду за те, що один з Ґалаґанів колись підтримав не Мазепу, а сатрапа Петра І.

За заслуги роду його прізвище дозволили приєднати до свого прізвища Ламсдорф нащадкам роду по жіночій лінії.

	Парк

 За всіма правилами тієї епохи навколо палацу мав лежати прегарний ландшафтний парк. Це вже була турбота австрійського майстра В. Бістерфельда. До його послуг був чималий ліс навколо садиби. Його й треба було перетворити на парк. Получилося. В парку були не лише альтанки і містки, а й гребля, каплиця та церква. З 60 га загальної площі 10 га займали ставки.

Правда, з того часу дерев збереглося небагато: ось, скажімо, платан за огорожею поблизу палацу.

При маєтку діяв кріпацький театр та хор, тому Сокиринці іноді називали "українським Парнасом".

В парку про те, що зараз садиба віддана дітлашні з аграрного ліцею, нагадують спортивні всілякі знаряддя: Церера і Гера - вічні судді всіх місцевих футбольних матчів, адже вони проходять якраз в богинь на очах.

Ще один арбітр, але не мармуровий, а бронзовий - Остап Вересай, відомий кобзар, який заслужив аж два пам'ятники на маленькі Сокиринці (ще один стоїть біля в'їзду в садибу). Спів та гра "українського Гомера" приводили у захват Тараса Шевченка, який у 1845 р. подарував під час візиту у Сокиринці Вересаю свого "Кобзаря". Символічно.

Кобзарські традиції живутьв  селі й по сьогодні. Тут, у підніжжя пам'ятника, відбувається Всеукраїнське "Вересаєве свято".