Село в Тернопільський області. Довгий час вважала, що вежа Володийовського знаходиться саме тут... Аж поки не знайшла потрібну мені Новосілку в Заліщицькому районі.

 Отже, Новосілка, стара назва села - Новосілка Костюкова.
Цитую за Орестом Мацюком:" Не менш цікавим об"єктом є рештки замку в с. Новосілка, відомого ще в літературі під назвою "Оборонна вежа Володийовського". Збереглася напівзруйнована вежа, добре видно рештки валів і ровів. Тут потрібно зразу застерегти туристів, що один із селян з найближчої хати вирішив раціонально використати цю вежу і, на відміну від господаря вежі в селі Рихті (див. "Хмельниччина", "Кам"янець-Подільський район"), пристосував її під гноєсховище." Кінець цитати.
Буду вдячною кожному, хто допоможе знайти це поселення та башту.

А наступний матеріал прислав Мирослав з Бучача:
Лев Романюк подає про Новосілку Язловецьку такі вістки:
Перед першою світовою війною у 1914 p. у селі існували читальня »Просвіти«, Народний Дім, — куплена хата, — Т-во »Січ«, Кооператива. На зарібки з села виїжджали до Німеччини, до Канади, до Америки. В селі була одна корчма. За першої світової війни спалено або знищено ЗО господарств; за Австрію полягло 10 осіб, 4 інваліди. У 1918-1920 роках у визвольній війні за Україну впали: Володимир Бедрійчук, Іван Романюк, Р. Мальований, Петро Дмитрук, Кость Марціновський, Р. Кушнір, Петро Бедрійчук, Михайло Мороз, Федь Мороз, Павло Бедрій, Іван Штогрин, Дмитро Романюк, Р. Струтинській. В 1920-1939 роках у селі існували: читальня »Просвіти«, Народний Дім збудований у 1928 p., крамниця, молочарня, Т-во »Луг«, аматорський гурток, Кружок »Сільського Господаря«, Секція Господинь. На зарібки виїхали до Америки, до Канади, до Арґентини, до Боснії Вищу освіту закінчив Степан Бедрій. Відзначено 70-ліття Матірної Т-ва »Просвіта«, переведено шкіл ний плебісцит. Під час пацифікаїції Іван Данчук сидів у тюрмі в Чорткові. На еміграцію подалось приблизно 31 особа.
Теплим спогадом згадує своє село Новосілку Язловецьку Осипа Бугай-Сербин.
Село віддалене від Бучача на 18 клм., а на 2 клм. від Язлівця. В 1944 році воно нараховувало до 300 в мерів. Мешканці села — мішані з пі ляками, але більшість, приблизно 75%, були українці. А що полян були в меншості, то вони говорили по українськи і старалися жити згоді з українцями. Навіть під час пацифікації тодішній староста, та ляк, старався — і це йому вдалося - відвернути пацифікацію від нашого села. Одначе, в той час заарештували та й вивезли до Картузької Берези двох українців: Михайла Мороза та Івана Клима, звідки вони ніколи не вернулися і не дали ніякої вістки про себе.
В селі була українська кооператива, основана в 1923-24 pp., а основниками якої були Яків Мороз та Іван Мороз. Перед першою світовою війною існувало Т-во »Січ«, яке, по війні, за поляків, було переіменоване на »Луг«, бо назва »Січ« для поляків була ворожа, то ж вони заборонили, щоб існувала »Січ«. Т-во »Луг«, спочатку, існувало по хатах. Щойно в 1934 p. збудовано читальняний дім, якого ініціяторами й фундаторами були: Матвій Мельник, Іван Мороз і Микола Українець. Усе населення села пішло їм у цій справі назустріч, так, що за один рік збудовано велику муровану читальню. Посвятив цю читальню наш парох о. Петро Митропула. Після посвячення відбувся великий фестиваль — на площі, біля читальні — й були ритмічні вправи, народні танці у національних строях. На цім фестивалі була й польська поліція. Коли прийшов кінець свята, тоді з уст усіх приявних понеслося »Ще не вмерла Україна». І в тій хвилині пішли в рух поліційні нагаї по головах зібраної громади й куди попало. Та ніхто з місця не рушився і хоч боліло, то ще з більшим завзяттям співали й докінчили національний гимн.
При читальні була досить велика бібліотека, аматорський гурток старшої молоді, аматорський гурток шкільної молоді і — як сказано — Т-во »Луг«. Головними провідниками »Лугу« були: Іван Бугай — голова та Іван Данчук — секретар. Івана Данчука були арештували і в 1938 p. заслали до Картузької Берези. Вернувся він звідти по розвалі Польщі, восени 1939 p. He можна було й пізнати його. Це був справжній кістяк, а ціле тіло й обличчя було з шрамами й ранами. Його катували, щоб він признався, що він належав до ОУН і щоб видав імена своїх друзів. Війна була його визволителькою. Та не на довго. За кілька місяців його заарештувало НКВД і всяка вістха про нього пропала. Заарештувало
НКВД й Івана Бугая: однієї ночі, в 1940 році, закували його у кайдани, по руках і ногах, очі зав'язали чорною хустиною та й вивезли його у невідоме. Так і про нього пропала всяка вістка. Тут треба згадати, що Іван Бугай скривався і ніколи в дома не спав. Та один дальший його свояк, Андрій Слободзян, довідавшись підступним способом від жінки Івана Бугая про його сховок, зрадив його. І разом із НКВД сам приїхав і вказав місце, де спав Іван. Пес розбудив усю родину, яка вийшла на подвір'я й ця родина була наочним свідком цього арешту, і пізнала зрадника, який іще мав відвагу привітатись із родиною Івана. За цей »подвиг« зрадник одержав ордер Леніна і був поставлений на війта в нашім селі, хоч не вмів читати, ні писати. Це був єдиний тип українця, який ніколи не ходив до церкви, а від таких людей можна всього сподіватись.
В селі була гарна церква, збудована багато раньше, як читальня. Парохом був цілих 20 років о. Петро Митропула, який чимало натрудився для кращого розвитку релігійного, культурного, національного села. Походив він зі Львова. При церкві було Братство Мужчин, Марійська Дружина для жінок і дівчат. У 1941 p., по проголошенні відновлення Самостійности України, почались арешти свідомого громадянства. Молодь постійно окривалася, а згодом почала. зникати, відходячи в ряди УПА. Ясно, йшли вони туди згідно з наказом підпільної організації, членами якої була майже вся наша молодь. У цей час ОУН у селі очолювали Микола Бугай, аґроном, і Бронислав Бедрійчук, який закінчив торговельку. Б. Бедрійчука розстріляно в селі, у 1944 p., коли він прийшов відвідати своїх родителів і взяти трохи харчів до ліса. Микола Бугай, Яків Бедрійчук, Іван Клим, — син Івана пропалого в часі пацифікації, — Мирослав Бедрійчук, — брат розстріляного Бронислава, — брати Михайло і Стефан Бугай, стриєчні брати Миколи й Івана, Михайло Мороз, Мирослав Мельник і багато інших, яких імен я не пригадую собі, згинули в рядах УПА між 1943 і 1946.
Багато українських політиків кажуть, що УПА — це безкорисна жертва, що Україна потребує живих, а не мертвих героїв. Може це й правда, — але що мала робити молодь, якої шукало ґестапо, щоб забрати її до концентраційних таборів? Та вже краще було вмерти зі зброєю в руках, ніж жити в неволі.
Назагал, село Новосілка Язловецька, його населення, було дуже свідоме, релігійне, культурне й високопатріотичне, то й не диво, що воно зложило один із найкращих вінців найкращого цвіту молоді в жертву за визволення Української Самостійної Соборної Держави.