Знахідка по дорозі на Губків.

Вид на костел Валевських в Моквині від зруйнованої кузні.

	Як це було.

	Таємниче ЩОСЬ у парку. Треба дослідити!

Ми (я, Софія, Кіфа та Шукач) жарким вересневим пополуднем летіли в кіфиній машині назустріч омріяному Губкову. Волинську перлину не бачив ще жоден з нас, ми були піонерами - для себе самих, а це теж немало. Дорога плутано стелилася волинськими селами. Я чортихалася про себе - стільки кілометрів проїхали, кілька райцентрів лишили позаду - ну он хоча б Березно, - а все ще нічого цікавого не побачили.

 СТОП! А що це за деревами таке? Виглядає на щось антикварне. Зупинка мотору!

Ось так ми і потрапили в тенета моквинського костелу та моквинських дітлахів та краєзнавців :о).

Як я люблю ось такі несподівані, неплановані знахідки в провінційній тиші селищ і сіл, знали б ви! Імпровізоване дослідження затягнулося більш як на півтори години, але варто було поглянути на наші обличчя - ми анітрішечки не жалкували про це. І як добре, що за допомогою місцевої дітлашні вдалося знайти тих, хто щиро цікавиться історією рідного містечка і може щедро поділитися знаннями з дещо ексцентричними туристами з червоного авто!

Отже, про невеликий і, можливо, не вельми цікавий храм в тіні старих дерев та про поселення, в якому він знаходиться, вдалося дізнатися ось що:

	Мокре Першотравневе

Фото вже неіснуючої церкви з шкільного архіву.

Вкрита невисокими пагорбами долина Случа здавна була вибрана нашими предками як непогане місце для життя. Село Моквин з'явилося над річкою, певно, ще в дотатарські часи - дуже вже місце гарне і зручне (про це свідчить і назва сусіднього села Хотин, не плутати з буковинським форпостом!), але перша згадка про нього відноситься лише до 1564 року, коли воно було власністю князя Б.Ф.Корецького. Про те, що дата ця омолоджує Моквин не на одне століття, свідчать і знахідки поселення доби ранньої бронзи, виявлені археологами.

Назву свою Моквин отримав не дарма: тут часто бувало мокренько від Случа, що не хотів після дощів триматися своїх берегів та розливався околицею. Болотиста територія. Місцева вчителька Тетяна Лафінчук розказувала про надзвичайний довгий дощ в 1934 році, коли село перетворилося на міні-Венецію. До речі, одне з сусідніх з селищем озер називається Безоднім - і може похвалитися легендою про себе (колись в його води начебто провалилася церква, а значно пізніше вояки Другої світової потопили в його водах танк). До речі, з 1962 і по 31 жовтня 1990 року селище називалось Першотравневим. Ніяка назва.

До речі, має всі права на існування також версія про фінно-угорське походження квакаючої назви поселення - нехай до Москви і далеко, але Іква тече теж Волинню!

Про "юнацький" період розвитку поселення відомо небагато: в 1583 році в селі налічувалося всього 30 димів; Коли в 1594-1596 роках тихим волинським краєм прогуркотіло бурею повстання під приводом Северина Наливайка, загін повстанців на чолі з Г.Лободою захопив маленький Моквин.

Покращилися справи в поселення допіру на початку XVII століття: на 1629 рік в цьому селі Губківської (Хупківської) волості Луцького повіту вже було 79 димів. Селяни окрім власне селянської праці займались і ремеслами, а вироби збували на ярмарку в сусідньому Березному. Коли піднята Богданом хвиля докотилася до Моквина, селяни повстали проти місцевого поміщика з роду Даниловичів, за що і поплатилися пізніше за вироком Луцького гродського суду.

Невідомо, коли саме Моквин потрапив у власність до заможного роду шляхтичів Валевських. Саме один з Валевських заснував в поселенні на початку ХІХ століття суконну мануфактуру, яка виробляла продукції на 3325 крб. у рік. Десь тоді ж в поселенні з'явився також млин, ставиться турбіна, зведена з каміння, привезенного з сусідньої Балашівки - так зробили шлюз, який ще пам'ятають старожили Моквина. Саме при будівлі шлюзу відзначився один з жителів Балашівки - невідомий богатир притаскав сюди аж з рідного села камінь вагою в два пуди (32 кг). Ого!

Потім Валевський вирішив спеціалізуватися на папері - та не простому, а для сигарет. Для цього зводиться папірня. До речі, папір цей мав відповідати шаленій кількості стандартів: зольність така-то, кількість кальцію така-то, нуль зараженості тощо. Папір випускали в вигляді невеликих книжечок "Аїда". Сфінкс на жовтому фоні, 50 листочків, вартість - 5 грошей.

1848 року пан на свої гроші фундував жителям села мурований (за версією "Історії міст і сіл УРСР. Рівненська область") храм. (За даними путівника по Волині Мєчислава Орловича, церква була фундована не Валевським, а якимось Тжебуховським). Дивне явище для дерев'яно-церковної Волині.

	Трохи фактів.

	Знову костел.

Була в селі і дерев'яна церква (див. фото), зведена одночасно з костелом в 1895 році. В 1960р. її підірвали (за що, вірять жителі селища, нащадки місцевого Герострата до сьомого коліна народжувались і народжуватимуться глухими), а вже після розпаду СРСР на її підмурках звели церкву-клон, щоправда, на кілька метрів нижчу.

Той 1895 рік був для Моквина роком піднесення та будівництва - церква, костел, папірня... Парірня робила і картон - з ганчір'я, яке вимінювалося в селян на брязкальця на кшталт мідних хрестиків, дерев'яних гудзиків тощо. Ось де і правда - шило на мило... У 1898 році Валевський засновує Товариство картонно-паперової фабрики "Моквин". Кількість жителів на той час сягнуля 1683 чоловік.

У 1861 році, коли кріпацтво нарешті залишилося в минулому, жителі Моквина отримали в наділи по 7-9 десятин землі.

В другій половині ХІХ століття село познайомилося з залізницею - неподалік пролягла гілка Рівне - Лупінець.

У 1867 році в Моквині з'являється перший навчальний заклад - парафіяльна школа. З 1882 року діє поштова контора.

Під час столипінських реформ багато жителів Моквина розселяються по хуторам на відстані 2-5 км від селища. Думаю, якраз в ті часи виникло сільце Новий Моквин, яке можна розгледіти лише на картах-кілометрівках.

1909 року відкривають однокласне сільське училище, яке знаходилося в приватному будинку. В училищі навчалося 60 хлопчиків та 4 дівчинки.

Про ХХ століття, партизанщину та інші події нам не розказували - але про це можна прочитати, наприклад, тут. А в цьому альбомі можна оглянути моквинські доти 1939 року. 

До речі, папірня в Моквині функціонує дотепер. Роблять між іншим туалетний папір. А що, теж потрібна штука!

	Замок Валевських

	В храмі. 11.09.05.

Про замок, який стояв на узвишші на краю поселення, пам'ятають ще місцеві старожили. Пам'ятають і гарні ліхтарі, що освітлювали чудово впорядковану та загороджену територію маєтку по вечорам, і псарню - пан Валевський любив собак, і гарний фруктовий сад навколо двоповерхового замку, і два фонтани по боках від будівлі. Був на території саду звіринець: вовк в вольєрі, кілька диких кіз, які мали право вільно пересуватися маєтком - окрім святкових днів, коли їх прив'язували: занадто людно було тоді тут, з протилежного вовку кутка огорожі, через браму, віруючі з'їжджалися до костелу. Добротна огорожа трималася найдовше - її розтаскали на каміння не більше 10-20 років тому.

Не варто шукати на замчищі уламків товстих стін чи залишків башт: лишилися подекуди стіди фундаментів у траві, оце й все. Замок був дерев'яним. Білосніжна будівля моквинського будинку культури, хай там як архаїчно виглядають її величезні напівкруглі зверху вікна - новобуд  (якщо так можна казати про споруду, що відствяткувала в 2005 році свій півстолітній ювілей). Але новобуд, зведений на підмурках старих замкових підвалів.

Яким був замок у Моквині, пам'ятають старі модрини біля клубу - але мовчать, не видаючи таємниці.

Валевський був гостинним господарем для поляків-"осадників", які їхали на "кресовий" край світу в пошуках чи то свободи, чи то грошей. Польські колоністи, переважно колишні військові (улани, як нам розказували) селилися навколо панського маєтку.

	Осердя католицизму

Пустка вівтаря.

Польські колоністи жили не лише в Моквині, а й в навколишніх селах (Воясковичах, Балашівці, Мачулянці). В жодному з сіл не було свого католицького храму, тому латиняни змушені були ходити помолитися до Моквина. В Моквині без костелу було не обійтися.

Єдина вціліла споруда з часів Валевських кутається в шалик з легенд та переказів. Звичайно ж, говорять про підземний хід - на щастя, не до Губкова, а лише до замку (сто метрів під землею - охоче вірю, це мало схоже на казку). Та й яка казка, якщо є ще живий свідок, як після війни з підзвемного лазу було витягнуто ящик гранат Ф1 та РГД5.  

Глибокі підвалини костелу служили зовсім не божественним справам: там, в вічній прохолоді пивниць, зберігалися продовольчі запаси Валевських, там же стояли великі нарізані куби льоду. Їх пам'ятають прабабусі дітлахів, які граються зараз поблизу храму - як і те, що за роботу пани пригощали їх хлібом та помідорами. Хліб їли. Помідори викидували - кажуть, незнайомий був овоч, хто його зна, чи не отруєний?

Склепіння храму зведені з вапна (вапняка?), через що храм не піддався вологій мокрісті Моквина, на чому наголосив дідусь, що розказував історію села найцікавіше та найдокладніше (папірець з його іменем дома, лище пам'ятаю, що прізвище в нього - від якогось птаха. Не Горобець, ні).

Часто помолитися прибували сюди жителі села Ліпників, звідки родом перший польський космонавт Мірослав Гермашевський. Батько космонавта тримав в Ліпниках млин. Рідну Мирославу Волинь родина Гермашевських покинула, коли напруга між українцями та поляками напередодні Другої світової досягла критичних меж.

Логічне питання: чи був в Моквині костел до побудови цього? В путівнику Мєчислава Орловича знаходимо згадку про каплицю, фундовану Любомирськими в 1750 році. Де зараз той храм, і чи не стоїть новий на його місці - невідомо.

Зараз в храмі тихо і лунко. Стіни розписані сатанинськими графіті, діти бавляться тут в хованки, католицької громади не існує. Та храм ще стоїть. Нагадує про давні часи. І най буде так.

	Доповлення:

Потрапила мені в руки видана в Польщі багато ілюстрована книжка "

Swiatynie Wolyni". Там була інформація і про Моквин. Ось що саме я вичитала:

"Філіальний костел Встановлення Чесного Хреста в Моквині було зведено стараннями Станіслава Любомирського в 1750 р. (тут явна плутанина з каплицею, що не збереглася до наших часів). Консеквація 1830 р. бускупом Каспром Цєцішовським. З 1945 р. слугував колгоспним складом. Довгий час стоїть пустий і здевастований, без даху і вікон".

Нічого революційно-нового. А ось архівне фото з 1930-х років значно цікавіший документ. (Див. поруч).