Урок мазохістичної літератури.

Інет повен звісток про відбудову костелу. Ну, повіримо.

 Є тут фанати BDSM - ну або хоча б красного письменства кінця ХІХ сторіччя? Є? І ще не були в Тартакові? Ай-яй-яй! Виправляйтесь!
Тим більше, що зробити це не важко. Всього лише й треба: з львівського автовокзалу № 2 (того, де ходять ще маршрутки на Жовкву) сісти у бусик до Сокаля (наприкінці липня 2005 року вартість проїзду була 7 гривень), а вже з сокальського автовокзалу пересісти (за смішні копійки) в маршрутку, яка долає 10 кілометрів на схід - до Тартакова. І звідти теж виїхати буде просто.
А тепер поясню, навіщо сюди їхати. Почнемо з

	КОСТЕЛУ.

 Величезний об'єм напівзруйнованого храму св. Архангела Михаїла виситься на околиці села німим свідком колишнього розквіту містечка Тартаків. Так, колись це було місто. Перша згадка про Тартаків відноситься до 1426 року, а магдебургію поселення отримало в 1685-му, разом з привілеєм на чотири щорічні ярмарки та щотижневі торги.
Певно, Потоцькі, які довгі часи володіли цими землями, посприяли - і у 1487 році Тартаків вже мав свою католицьку парафію. Та знадобилося аж 116 років, аби в поселенні виріс мурований храм. Освятив його Каетан Кіцький під титулом архангела Михаїла ще пізніше - у 1794-му.
У 1871 році тут працював вікарієм Зигмунд Гораздовський, майбутній засновник Згромадження сестер-йозефіток, беатифікований у Львові Йоаном Павлом ІІ у 2001 році. (За даними Тому І "Львівської Архідієцезії латинського обряду", Львів, 2004).
Та найцікавіше в історії костелу пов'язано з образом Непорочного Зачаття Діви Марії, який багато хто вважає чудотворним. Образ з'явився в храмі у 1764р.. а з 9 по 24 березня 1765р. начебто плакав кривавими сльозами. Вже у 1777р. ікону визнали чудотворною, а в 1779р. урочисто перемістили у спеціально підготовлений головний вівтар. І потяглись паломники з Волині, Холмщини, Галичини... Найбільші відпусти відбувалися 15 травня. У хроніці "Liber memorabilium Тартаківського костелу" описано аж 407 "чудесних" випадків.
З 1905р. у Тартакові працювали сестри-служебниці, саме вони після ІІ Світової вивезли образ до лукавецького костелу (Польща). За образом задишила село і польська громада Тартакова, поспішаючи до Лукавці біля Любачева, до свого образу. А костел - а що костел, стояв, розвалювався... В плебанії розмістили садочок, біля стін храму тримає господарку місцевий селянин... А в самому костелі за совєтів зробили кількаповерховий колгоспний тік, а для того, щоб трактори легше проїжджали в старі стіни, пробили в бічній стіні спеціальний вхід. Саме сюдою і зараз потрапляєш до храму - головний вхід, здається, навіки зрісся з важким іржавим замком. З часом вежі храму почали валитися, споруду визнали аварійною (може, саме тому катма її шукати в чотиритомнику "Памятники градостроительства и архитектуры УССР"?

Я хотіла всередину - і знайшла-таки спосіб. Поруч з храмом живе бабуся 1923 року народження, яка й зберігає ключі від костелу. Вона розказала, як ще в дитинстві ходила сюди до недільної школи, як відвідувала богослужіння як в костелі, так і в церкві (такі б ейкуменічні погляди та всім віруючим!), як на все життя вивчила польською та українською молитви до Богоматері Тартаківської (вона розказувала їх з сльозами на очах, мені було ніяково, але атмосфера вийшла цілком врочиста). Так от, бабуся, що пропрацювала все життя санітаркою, розказала, що коли в село ввійшли совєти, знайшовся хтось самий "правильний", хто й спробував повалити хрест біля храму (цей хрест зараз стоїть на тому ж місці, що й колись). Вдарив сокирою раз - його неначе відкинуло від хреста. Вдарив другий - історія повторилася. Хлопак був впертий (а може, казкова свідомість заставляє повторювати в пам'яті деякі події саме втричі?), вдарив втретє - і повалився під символом віри мертвим.
Знову на старих очах з'явились сльози, коли старенька розповідала, як урочисто та велелюдно в храм повернулася копія Тартаківської богоматері, короновану Йоаном Павлом ІІ 8 січня 2004р. Потроху костел оживає. А спочатку вірним приходилося на богослужіння добиратися із допомогою драбин!
Вівтар позбавили потворної добудови, потихеньку йде реставрація споруди. Громада, яка була зареєстрована ще у 1991р., довго боролася за це приміщення, адже місцева влада чомусь призначила його православним. А так як до 1999р. ортодокси в храмі так і не розпочали нічого робити, парафіяни-католики поновили старання про повернення храму. Дивина: православні відмовились від костелу на користь католиків в листопаді 2003р.! Маю надію: наступного разу я побачу костел-красень, з цілими високими вежами.

	РАТУША

На цій літографії добре видно ратушу. З сайту www.roztocze.stalwol.pl

Наступний привид колишнього міста – його символ, ратуша. Відомий львівський краєзнавець Орест Мацюк писав, що це була чи не єдина в Україні споруда такого плану, що з часів пізнього середньовіччя збереглася без жодної перебудови. Автентика давно минулих епох: тут не лише колись засідали райники та лавники, ратуша при нагоді перетворювалась на міні-фортецю. З вершечку могутньої вежі видно було всю околицю. Магістрат царював над всім містом, підносився вище костелу, зверхньо поглядав на замок-палац поруч.

Старі гравюри красномовно свідчать: так було, погляньте самі.

Мала ратуша вісім брам та торгові ряди по периметру. Зрозуміти, яким чином в 1950-х роках голова місцевого колгоспу віддав наказ розібрати цю унікальну пам’ятку архітектури, неможливо. З каміння ратуші вимостили сільську дорогу, решта пішла на корівник. Зараз на місці оборонної ратуші непримітний одноповерховий бар. А літні жителі Тартакова, пояснюючи дорогу до палацу, кажуть: "Підете до ратушу..." На жаль, вже не підемо.

	ПАЛАЦ

Рештки згорілого палацу. Фото Ігоря Хоми.

 Ах, яким красунчиком він виглядав на сторінках вже згаданого чотиритомника! Розкішні форми, багата ліпнина, витончений силует... Двоповерховий, з цегли, з різалітом та балконом, палац зведений в стилі французького необароко. З півдня до будинку приєжнаний Г-подібний господарський корпус. Старенька біля костелу ще пам'ятає часи, коли тут жили "пани". Та що то були за пани, її, юну дівчину, мало цікавило: в неї роботи багато, а ще вчитися хочеться.
Зведений палац наприкінці ХІХ сторіччя на руїнах оборонного замку Потоцьких (XVII століття). Саме в сімнадцятому сторіччі Тартаків став головною резиденцією магната Щенсного Казиміра Потоцького, ще до того, як цей багатій звів для укоханої дружини Христини з Любомирських місто Кристинопіль, сучасний Червоноград.
Замок колись оточував рів, зараз навіть слід від земляних укріплень знайти непросто серед джунглів недоглянутого парку. Як непросто й повірити, що південно-західні стіни з контрфорсами - це і є найстаріший релікт Тартакова, справжній фрагмент фортеці. Дістати б десь мідьорит Мєчислава Стечинського з серії "Okolice Galicyi", де видно руїни ще не палацу, але замку...
Ігор Хома розповідав, що була тут ранiше школа, і якась дуже вже була підозріла історія з тою пожежою, начебто не просто так, начебто люди подейкують про зумисне підпалення. Зараз, кажуть, палац має знову стати будинком відпочинку для шахтарів (адже Сокальщина - це Донбас Галичини)
Замало відомостей є з історії палацу. Знає більше Роман Афтаназі, та саме того тому (здається, шостого?) його легендарної праці "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzecypospolitei" в мене нема. Малувато фактажу, так? Проте, є незвичний сюрприз, підготовлений невтомним Ігорем Хомою. Отже, українська архітектура через призму світової літератури:

Опис замку і легенда - з твору Леопольда фон Захер-Мазоха "Мертві ненаситні"

Неподалік від маєтку N, на широкому пологому плато самотньо стояв напівзруйнований замок Тартаків, про який серед народу ходили моторошні легенди... Якщо вірити селянам, в замку бачили старого сивого чоловіка, ніби каштеляна. Він одягнений так, як одягалися сотні років тому. Селяни твердять, що йому тисяча літ, а у великій, чудово збереженій залі замку стоїть дивовижної краси мармурова жінка з мертвими білими очима. Деколи, вночі, вона оживає і гуляє похмурими коридорами у супроводі численних примар, і тоді чуються дивні голоси: дике виття, жалісний плач, солодкі манливі звуки... (...)
Правда полягає в тому, що в великій залі замку й справді стоїть чудова мармурова статуя жінки, небаченої краси жінки. Дехто каже, що предки родини Тартаковських разом з хресним походом йшли до Палестини визволяти гріб Господній і привезли з Візантії скульптуру Венери, витвір рук якогось грецького митця.
Інші розповідають, що славна своєю красою та гріховодством дама з тієї родини звеліла одному італійському скульпторові увічнити себе, до того ж у костюмі, не підвладному моді, який ще до гріхопадіння носила у раю Єва. Це відбувалося десь у часи Бенвенуто Челліні, а прекрасною дамою була старостіна Марина Тартаковська... Її ж портрет у людський зріст висить в одній з похмурих кімнат замку, стелю якої прикрашає велика фреска - Діана у купелі. Старостіна одягнена у темний оксамит, і має на голові польську шапочку з пучком чаплиного пір'я...
...."У Кракові зберігається чимало старих забутих актів, серед них і матеріали одного процесу з часу панування старостіни Марини - свідчення про сваволю цієї вродливої вдови, яка правила в Тартакові, наче абсолютна монархиня. Одного разу її було звинувачено у вбивстві слуги, як виявилося згодом, шляхетного походження, і тоді до неї вирушила королівська комісія. Проте одного виду цієї жінки вистарчило, щоб обеззброїти суддів. Комісія ні з чим повернулась назад. Зараз же замок без господаря. Після смерті останнього власника його вдова, красуня Зоя Тартаківська, переїхала в Париж... (...)
Переді мною височів палац із дахом свинцевого кольору, - голова дракона під ним, певно, випльовувала у дощову погоду потоки води, - з балконом, який тримали на своїх кам'яних плечах фігури оголених турків, та розкішними парадними сходами. У глибокій ніші муру виднілася висічена із каменю скульптура якогось монгольського хана з потворною головою і сплутаними ланцюгами руками. Посеред викладеного бруківкою та вкритого сніговим килимом подвір'я було вимуровано ложе фонтану, над яким розпростерла широкі віти величезна липа... Старець повів мене угору сходами, відчинив майстерно різьблені двері, і я переступив поріг цього славного, повитого мороком таїни замку. Ми йшли широкими мармуровими сходами, піднімалися і спускалися крученими виндами, проходили то широкими й розкішними, наче алеї, коридорами, то глухими і незатишними ходами, схожими на підземні лабіринти шахти. Величезні дерев'яні оббиті залізом двері відчинялися й знову зачинялися за нами пропускаючи нас... З кімнати в кімнату нас супроводжували тіні минулих століть. Тут, на стінах, висіли чорні лати, прикрашені білими ангельськими крилами, здобуті в бою турецькі знамена та бойові литаври, турецькі сагайдаки зі стрілами; шпалери на стінах покоїв із сценами зі Старого Завіту були пожовклі і поточені міллю, яка від найменшого доторку роєм здіймалася у повітря... Були там затишні, оббиті збляклим блакитним атласом або колись білим, пожовклим уже від часу, мусліном, стіни будуарів з великими камінами, на яких стояли живота ті порцелянові китайчуки, з туалетними столиками й дзеркалами у срібних рамах, та всілякими витребеньками того часу... З маєстатичних залів з вишуканими барельєфами та гігантськими фресками ми потрапили до спалень з розкішними ложами, увішаними шатрами. У одному покої на мармуровому узвишші стояла ваза, яку могла створити тільки рука грека або італійця з його своєрідним баченням краси. У наступному - усю ширину стіни займала велетенська різьблена шафа, заставлена чудовими витворами зі скла та кераміки, барвисто розмальованими, з виписаними на них крилатими висловами; такий посуд виготовляли у 15 та 16 столітті на догоду чудернацьким німецьким смакам. У стінах, обшитим коштовним, почорнілим від часу деревом, шарудів шашель. Вікна були здебільшого закриті віконницями, тому фарби на старих полотнах, котрі повсюди прикрашали стіни, протягом століть так сильно потьмяніли, що мужні рицарі, розкішні старостіни та багато зодягнені дами стояли, здавалося, у глибокій тіні, і лише то тут, то там, наче з темряви ночі, прозирали прекрасні світлі обличчя. Усе було занедбане, запущене, вкрите сірим, мов попіл, пилом, обвішане павутинням; в повітрі пахло тлінню... Нарешті ми ввійшли до досить просторого покою у формі чотирикутника, облицьованого чорним деревом, у якому не було жодних меблів. На центральній стіні висіла картина у позолоченій рамі, покрита зеленою завісою... Старий підійшов до портрета і смикнув за потаємний шнур. У повітря знялася пилюка, і з сірої хмари появилося зображення жінки, надзвичайно звабної. Вона була струнка і висока, зодягнена в чорний оксамит, звернене до мене обличчя хтозна чи можна було б назвати вродливим, проте воно вабило своєю свавільністю та сумним усміхом; обрамлене темними кучерями з кокетливо посадженою на них польською шапочкою, це обличчя видавалось демонічним. Великі темні очі, здавалося, світилися фосфорним блиском, і не відпускали мене, навіть коли я ступив крок убік".

Твір написаний в 1887р., але матеріал було зібрано приблизно в 1840-х, під час численних поїздок письменника Галичиною. Родоначальник мазохізму цікавився легендами та старими руїнами. Наскільки художня правда відповідає історичній, зараз вже сказати неможливо.