1911 р. Фортеця в об'єктиві М. Грейма. Фортечний двір 16.06.06. Друга світова війна.

 В цьому селищі знаходиться друга за популярністю та відомістю фортеця Хмельниччини після Кам'янця.

Назва походить від того, що поселення розташоване “межи Бугами”: тут Південний Буг з‘єднується з своєю лівою затокою Бужком.

Знаходиться Меджибіж в 25 км. на схід від обласного центру, в кілометрі від траси Хмельницький-Вінниця. Фортецю з дороги побачити важко, але можливо, зате неможливо не побачити придорожну забігайлівку в вигляді фортеці, яка так і називається – “Меджибіж”. Тут звертаємо на бокову дорогу, переїжджаємо через міст – і перед нами відкривається панорама могутньої твердині, що досить непогано збереглася до наших часів.

Неподалік від фортеці – руїни костелу 1600 р. Поруч - залишки келій домініканського монастиря. Зруйновано споруду 1962 р. за наказом головаря колгоспу, який страждав на жорстокий дефіцит каміння.

Це не єдина жертва совка. В місті десь в той самий час спотворено торгові ряди та розібрано ратушу, понівечено старі католицький та єврейський цвинтарі. Знищено церкву Успіння з фресками XV сторіччя, що стояла на пагорбі з мальовничим краєвидом і напередодні війни була ще в доброму стані. На місці її поставили туалет. (За даними Є Лопушинської).

Меджибіж відомий в історії з XII ст. як місто Побужжя, що мало торгові зв‘язки з іншими поселеннями Волині та Київщини. Перша письмова згадка про місто - у Іпатіївському літопису від 1146-1148 рр., коли київський князь Ізяслав Мстиславич передав у власність Святославу Всеволодовичу п'ять міст, серед яких і „Межибоже".

В ХІІІ ст. Меджибіж належав до Болохівської землі, і вже тоді, певно, мав дерев‘яну фортецю з земляними валами. Та твердиня була знищена за часів боротьби князя галицького з татарами (1241). Відомо, що наслідком тієї війни було знесення всіх укріплень українських міст близько 1255 р. (хоча недавні дослідження доводять, що було лише знесено міські мури, а сам форпост постраждав мало). Після цього край попав під безпосередню владу татар і залишався під нею майже 100 років.
Коли Ольгерд 1362 р. прогнав з Поділля татарів, місто належало до Луцької землі. Потім – до князівства Литовського. 1444 р., поляки приєднали Меджибіж і Хмільник до Польщі, створивши Меджибозьку округу.
В першій чверті XVI ст. місто стало приватною власністю – з 1540-го р і майже 200 років ним володіли магнати Сєнявські.

Розвалини костелу.

Місто лежало на з‘єднанні двох татарських шляхів: Чорного і Кучманського, тому було тут зведено мурований замок. Перші відомості про нього є за 1516 роком. За бурхливих козацько-польських воєн фортеця переходила з рук в руки: то до козаків, то до поляків, то до турків. На самому початку повстання 1648 р. фортеця була захоплена козаками, та наступного року її відбили польські війська. В 1650 Хмельницький по дорозі до Кам‘янця стояв під Меджибожем обозом, невелика польська залога фортеці була змушена залишити замок – і його зайняв гетьман, та ненадовго. В 1657 р. козаки втягли в війну угорського князя Ракоці, він теж з своїми загонами стояв деякий час під Меджибожем.
В турецьких руках місто було в 1672-1699 рр. На поч. 18 ст. Меджибіж постраждав від місцевого населення, коли повстанці в 1702 р. обложили замок. З 1730 р. маєтністю володіли Чарторийські. В 1831 їх майно було конфісковано за участь в польському повстанні, з того часу в замку були так звані “таборові збори” – тут стояло військо. Саме завдяки тому,що замок довго використовувався, він, можливо, і зберігся до наших часів так непогано.
Хоча в XVII – XVIII ст. Меджибіж потерпав від багатьох воєнних подій, але місто було чимале й славилося торгівлею та виробництвом. 1593 р. Адам Сєнявський надав місту магдебургію, бо "... людська пам'ять не тривка, не вічна, звикли люди її своїм предкам залишати на папері" ( із грамоти Адама Синявського містечку Меджибіж). Та й інші власники надавали ремісникам – ткачам, гончарам, ковалям, шевцям та кравцям – грамоти на підтвердження їхніх прав. Досі зберігаються п'ять пергаментних грамот Меджибізьких власників про права цехів в XVI-XVIII століттях.

	Колиска хасидизму

Меджибізькі міщани мали жваві торгові зв‘язки з Львовом та його братством, Київом, Польщею. В місті було кілька церков з братствами при них, одна з них – Успенська – зразок оборонного сакрального будівництва XVII ст.
1570 р. сюди дійшов реформаторський рух – тут була протестантська громада. Кальвіністським проповідником був Томаш Ходоровський.
Була й численна єврейська община.

Меджибіж – батьківщина хасидизму, тут 1740 оселився мандрівний релігійний філософ Ізраїль Бешт (Баал Шем-Тов), тут же і помер в 1760 р. Його могила – місце паломництва хасидів з усього світу. Як, загалом, і сам Меджибіж останнім часом. Більшість будинків на вуличці, що веде до могили Бешти, вже викуплено хасидами за грубі гроші. На спорудах навіть таблички з назвами вулиць - на ідиші! Поруч з мавзолеєм Бешти збудовано лазні, готель, функціонує стихійний сувенірний ринок.

Надгробки (між іншим, цінні зразки різблення минулих віків). які працівники місцевого музею свого часу притягнули на замкове подвір'я, зараз знову знаходяться на кіркуті. Він досить закинутий, серед некошених трав та польових квітів видніються саркофаги та мацеви, деякі справді надзвичайно цікаві.

	Меджибізький замок: історія

Тепер – про замок.

Колись давно Меджибізька фортеця була цитаделлю, яку захищали земляниі вали. Ядро цього форпосту давньоруських часів історики, що провадять вже скільки років розкопки на замковому подвір'ї, виявили на глибині 11 метрів. Тоді укріплення займало площу на схилі високого пагорба. Храм на території фортеці існував вже в ті часи.

Над місцем з'єднання Бужка і Бугу виростала вежа з брамою, від якої фортечні мури розходилися на північ і захід. Західне прясло, перед яким убло викопано глибокий рів, поділяло подвір'я фортеці навпіл. На рогах фортечних мурів стояли круглі вежі, одна з них збереглася дотепер у перебудованому вигляді.
Підступи до брами захищав прямокутний барбакан (передукріплення) розміром у плані 10х8 метрів, 10 метрів заввишки. Його в'їзна брама мала герсу (пристрій для підняття й опускання воріт) ворітниці, про що свідчать щілини завширшки 28 сантиметрів у муруванні одвірків. Якщо б ворог прорвався через першу перешкоду - герсу, внутрішній простір передукріплення боронили б з навколишніх дерев'яних галерей. 

Схожу структуру мали Золоті ворота в Києві. Але там вони були прорізані в земляних валах, а в Меджибожі прясла фортечних стін муровані.

Після того, як татари перестали панувати на Поділлі, після перемоги Ольгерда на Синіх Водах, цей литовський князь передає Меджибіж (як і Кам'янець чи Червоногруд) своїм племінникам, братам Коріатовичам. Брати відбудовують та розширюють фортецю. Первісне її ядро увійшло в ансамбль як дитинець, де були ще й житлові та господарчі будівлі, скоріше за все, дерев'яні.

У XIV сторіччі на пагорбі перед дитинцем звели церкву, що нагадує романські храми Європи.

Фортечні мури в той час мали товщину 1,8 метра, мали прямокутні стрільниці, що суттєво відрізнялись від давнішних (їх попередники були розміром 33 х 28 сантиметрів). Їх перекривали кам'яні плити, а розміром стрільниці сягали 65х77 та 50х60 сантиметрів. Із зовнішнього боку підстрільнична частина їх була скошена. Такого типу архаїчних стрільниць лишилося в Україні небагато, бо з розвитком фортифікаційного мистецтва в другій половині XV сторіччя структура стрільниць змінюється: вони мають ззовні, а часто і зсередини аркове перекриття.

Ці архаїчні стрільниці знаходилися на мурах, які оточували кам'яниці XV ст. Одну з них, схожу на триповерхову вежу, прибудовано із зовнішнього боку східного прясла фортечного муру, друга, яка слугувала за житло і була так само триповерхова, врізається в південне прясло. Поверхи як першої, так і другої кам'яниць були перекриті кам'яними склепіннями та складчастим дахом. Широкі вікна, двері завершувалися лучковими кам'яними арками. У покоях були коминки, один з них зберігся.

 У другій половині XV сторіччя Поділля відійшло до Польщі. На перехресті Кучманського та Чорного шляхів Меджибізька фортеця стала форпостом захисту навколишніх земель, часто руйнувалася та відбудовувалася. Так, на зламі ХV-ХVІ сторіч знову укріплюють північну сторону замку, яка виходила на дорогу. З'являються дві потужні вежі - п'ятикутна (Лицарська) та північно-східна кругла (Офіцерська) з чотириметрової товщини мурами і з бійницями, що мали передстрільничні ніші з отворами для виведення диму від гарматних випалів. Лицарська вежа, винесена за лінію стін замку, використовувалася також як спостережний пункт. Це підтверджує і гравюра початку ХІХ ст., де видно дозірну альтанку на вежі.

Храм, що стояв на замковому подвір'ї, в XV ст. слугував як костел, по моді того часу під час чергової реконструкції споруда набула рис готичної архітектури: видовжені вікна, склепіння з нервюрами. Від первісної церкви збереглася крипта під підлогою костелу.

До речі. Храм зараз закритий, але якщо постаратися та підгледіти в шпаринку від ключа, можна помітити купу якихось скульптур леніно-подібних форм, що стоять у зруйнованій наві. Що це може бути?:) 

Стан споруди не дуже: перекошений ліхтарик, повибивані вікна. І це в той час, коли в комплексі йдуть ремонтні роботи, а Лицарська вежа сяє новенькою (гм) металочерепицею (гм-гм). Може, на червень-2006 року, коли я була в замку в останній раз, в його працівників просто ще не дійшли до церкви руки?

Та повернімося до історії замку.

Володарі фортеці Сєнявські капітально реконструювали фортецю, влаштували в ній свою резиденцію з палацем. Щоб в гостей магнатів, бува, не склалося враження, що Сєнявські мешкають в казармах. палац оздоблюють як зовні, так і всередині. Він і зараз - одна з найошатніших споруд містечка. Збереглися білокам'яні портали та віконниці, а також ренесанса аркатура, що увінчувала фасад. Фігурні аттики теж все ще можна побачити на замковому палаці.

До в'їздної брами прибудовується великий п'ятипелюстковий у плані бастіон. Барбакан нарощено великою прямокутною зі скошеними кутами вежею, що підіймається над бастіоном. А найвищою спорудою замку була надбрамна кругла вежа, до якої добудували четвертий та п'ятий яруси.

Ще один житловий поверх з'являється на східній стороні форпосту. Про те, що це саме житлові приміщення, свідчили й широкі вікна та комини в кімнатах. Що цікаво: в коминах поряд з нішею для спалювання дров була ще одна - для їх сушіння.

	"Білий лебідь"

Саме під час перетворення фортеці на палац майстри, що займалися реконструкцією. вперше застосували цеглу - до того часу її в замку не використовували, хіба от для спорудження храму. Саме з використанням цегли пов'язано романтичне названня замку, яке було поширене в ХІХ столітті - "Білий лебідь". Справа в тому, що вже в XVI ст. подрібненуна муку цеглу домішували до вапняного розчину, який використовувався для мурування стін і в тонкому шарі тиньку. Через це замок, який був зовні весь потинькований цим розчином, набув злегка рожевого кольору - як от яблуневий цвіт. В сонячні дні, коли фортеця відображалася у водах значно більш повноводного, аніж тепер, Південного Буга, вона справляла надзвичайно естетичне враження. Мальовничості їй надавали й великі наріжні брили вапняку, з яких виростав замок.

Воїни меджибізького гарнізону мешкали у двох кордергардіях, які були побудовані вздовж північного і східного фортечного муру в XVI ст. В'їздна вежа була перенесена (щоб не заважати бастіону) з південно-східного кутка фортеці до західну сторону муру, в 5 м від п'ятикутної вежі. Там вона міститься і зараз. Біля неї - меморіальна дошка про перебування в Меджибожі 4 жовтня 1846 р. під час археологічної еспедиції Т. Г. Шевченка.

В XVI ст. також з'явилася у південній куртині високо піднята над землею брама, призначена для приймання вантажів, які річками доправлялися сюди на човнах. Шкода, що не зберігся спеціальний пристрій, яким вантажі підіймалися. Зараз ця брама замурована.

У Визвольну війну українського народу 1648-1654 років Меджибіж здобули повстанські полки Максима Кривоноса і Данила Нечая.
Процитую статтю "Меджибізька фортеця" архітектора Євгенії Лопушинської:

 "Середньовічній оборонній споруді було дедалі важче протистояти вогнепальній зброї, тож у середині XVII сторіччя вирішили всі долішні яруси твердині забутити землею й надати їм ролі потужного бастіону. Тоді й забутили землею перші яруси Лицарської й Офіцерської веж, східного й основного корпусів палацу, засипали барбакан і долішні яруси надбрамної вежі. У середині XVII сторіччя розібрали західний оборонний мур дитинця.

На новому рівні подвір'я пізніше знову будують кордегардії (на місці давніх), стайні та корпус для коменданта фортеці (нині - адміністративний корпус). Зведені в XVII сторіччі стайні (згодом їх назвали Каретним корпусом) мають цікаву структуру: вони перекриті зімкненими склепіннями, що спираються на стіни й стовпи в центрі видовженого приміщення (реставровано в 1978 році).

Наприкінці XVII сторіччя ззовні фортеці зводять могутні кам'яні контрфорси, що сягають третього поверху палацу. До цього спричинилися тріщини від розпору склепінь та тиску забутування на стіни; дали тріщини і кам'яні склепіння палацу, тому в XVII-XVIII сторіччях їх скрізь замінили цегляними. Для захисту фортечних мурів і палацу від гарматних ядер ззовні під ними створюють т.зв. талуси - земляні насипи заввишки 4-5 метрів.
Подвір'я фортеці стало просторим, усі будівлі довкола нього утворили один ансамбль. Оскільки фортеця стоїть на пагорбі, то в горішній частині його рівень денної поверхні подвір'я підвищився на 3 метри, а в долішній - на 11 метрів. Відповідно брама біля п'ятикутної вежі піднялася на новий рівень, перед нею постав міст через рів, викопаний ще в XV сторіччі.

Але всі запобіжні заходи не допомогли фортеці встояти проти турецької артилерії. 1672 року Меджибіж, як і суміжні подільські терени, потрапляє на 27 років під протекторат Туреччини4. Турки теж укріплювали цитадель, але виявити результати цих їхніх робіт поки що не вдалося".

(Стаття публікувалася в журналі "Пам'ятки України" № 3-4- 1996 р.)

У 1730 році фортеця стає власністю князя А.Чарторийського, який взявся за відбудову всього комплексу.  У палаці було перекладено атик XVI сторіччя, змінено габарити вікон і дверей, перебудовано коминки - частину їх замінили на печі, обличковані витонченою керамікою, яка зараз збереглася лише фрагментарно: її обідрали, здається, зовсім нещодавно. Перебудували в барокових формах й церкву.

План сучасного замку неправильний, в формі довгастого трикутника, який своїм гострим кінцем лежить між Бугом та Бужком, в‘їзд знаходиться в основі трикутника. Замок зведено не на підвищинні, тому такі високі його стіни та башти. Довжина фортеці – 130 м., ширина західної сторони – 85 м. Найбільші і найвищі будинки та мури скупчені в східній стороні твердині. З півночі зведено восьмикутну триповерхову башту, біля неї – житлові приміщення.
З північно-західного боку знаходиться невисока широка п‘ятикутна вежа з амбразурами замість вікон. Взагалі, три вежі замку розташовані відповідно до потреб оборони: північно-західна дуже виходить за лінію стіни біля в‘їздної брами, восьмикутна височить на півночі, південний бік, захищенний Бугом, має кутову вежу - східну – величезних розмірів, своєрідної і складної конфігурації. Вона складається з ромбовидної частини і чотирьох напівкруглих веж, що з‘єднуються попарно з кожного боку.
У центрі замкового подвір‘я стоїть храм, спочатку він був католицький, потім перероблений на православну церкву. Збудовано його 1564 р. Грізний характер замкових споруд пом‘якшується пропорціями церкви, тендітним барочним фронтоном та високою покрівлею, що завершується вежею зі шпилем. Різноманітні за значенням і дуже розчленовані об‘єми замку не зустрічаються в жодній іншій оборонній споруді. На території замку працює музей, вхід – 1 гр. (інформація застаріла. В 2006 р. вхід коштував дорожче (чи не 4 гривні?), а музей було зачинено на реконструкцію) 

Добрий помічник в створенні сайту Ігор Хома розказує: Знайшов один переказ про замок в Меджибожі. З розряду тих, що "дідо мого батька то бачив". Дочка останнього власника замку, така собі княжна Олена, захотіла літом покататися на санях по снігу. От люблячий батько влаштував їй таке: засипали замковий двір цукром, запрягли коней в сани, і гойра! Місцеві до сих пір пам'ятають :))

Для розміщення численної челяді й залоги на місці похованих під шаром землі корпусів постали нові будівлі; одна з них, східна, частково займає площу колишнього дитинця. Будували тоді цеглою розміром 30-32х16-17х6,5х7 сантиметрів, яку легко вирізнити серед іншочасних мурувань. 1793 року, після поділу Польщі, фортеця потрапила у володіння російського уряду.
1848 року замок передано військовому відомству. Військовою частиною в ньому опікувалася цариця. На підтримання ансамблю тоді було витрачено великі кошти. Всі споруди перебудовано в поширеному тоді романтичному стилі, а архітектурне оздоблення їх дістало псевдоготичні форми. Віконні й дверні отвори розтесали, камінне ренесансове обличкування замінили тиньковими профілями, що облямували стрілчасті завершення вікон і дверей. Корпуси, вежі й фортечні мури увінчали декоративними зубчастими парапетами. Північно-східну круглу вежу надбудували у формах восьмигранного зі стрілчастими дверними й віконними отворами, обсягу, пристосованого для офіцерського зібрання (саме тоді вежу назвали Офіцерською). У залі поставили коминки, а ззовні, над долішніми ярусами XV сторіччя, засипаними землею, створили терасу й обрамували її чавунною огорожею. Так само обгородили терасу над південносхідним бастіоном, куди виходили двері з великої бенкетної зали, перетвореної на масивну вежу над колишнім барбаканом. Стіни всіх будівель і фортечні мури покрили вапняним тиньком білої барви, Увесь комплекс позбувся вигляду оборонної твердині й перетворився на білосніжний романтичний палац. Цьому сприяв навколишній краєвид.
За радянських часів у замку розмістили маслозавод, і це завдало пам'ятці великої шкоди. Потім будівлі пережили знегоди другої світової війни. Але до найбільших втрат спричинилася місцева влада, дозволивши мешканцям брати в замку будівельний матеріал на зведення сільради, окремих садиб тощо. Поволі комплекс обертався на руїну. Таким він постав перед фахівцями інституту „Укрпроектреставрація" 1967 року, коли вони почали досліджувати тамтешні пам'ятки, щоб виготовити проектну документацію на реставрацію їх. У наступні десятиріччя було вжито антиаварійних заходів на небезпечних ділянках, зміцнено фортечні мури. Досліджено й частково реставровано церкву, п'ятикутну вежу, східний, каретний, адміністративний корпуси. Дослідницькі та реставраційні роботи у фортеці тривають і нині.


І ще стаття з газети "Є!": В Ракочі знайшли печатку вельможі Синявського

Усі ми добре знаємо Меджибіжську фортецю, а от що за якийсь кілометр від неї розташований не менш цікавий об'єкт давнини - одиниці.Це Городище, яке з легкої руки дореволюційного дослідника минувшини Поділля Юхима Сіцинського, значиться у літературі неукраїнським словом Ракочі.
Його розташування - у заболоченій долині Південного Бугу - хвилювало уяву краєзнавців і науковців впродовж усього ХХ століття. Глибокі рови і високі земляні вали, які чудово збереглися дотепер, свідчать про військове призначення споруди.
Розгадати таємницю взялися ентузіасти - уродженець Меджибожа, дипломований історик, а тепер хмельницький бізнесмен Олег Погорілець і директор місцевого музею Мирослав Пінчак, які створили обласну громадську організацію "Постійно діяюча археологічна експедиція "Мебджибіж-2000", залучивши до неї кращих спеціалістів обласного краєзнавчого музею. Три польових сезони відпрацювали археологи на об'єкті, перебираючи крупинку за крупинкою нашарування століть.
В одному з документів середини ХVІ століття історики знайшли посилання на те, що жителі Меджибожа і довколишніх сіл, окрім традиційних податків, повинні були ще й закупити матеріали для нового замку. І хоч там не було вказано точне місце його знаходження, дослідники достоменно встановили, що мова йде про конкретне городище, адже побутові речі та монети, виявлені у розкопках, датуються саме цим періодом.
Розкопки допомогли визначитися і стосовно призначення замку. У грунті трапилося декілька пломб, які використовувалися для опломбування товару, що перевозили купці. Враховуючи те, що у той період Поділля було прикордонною зоною, до того ж Меджибіж лежав неподалік головного на Україні Чорного шляху, вони висунули гіпотезу, що городище було місцевою митницею, яка контролювала брід через річку і збирала податки з тих, хто хотів би уникнути їх сплати, обминувши Меджибіж. Відтак виплило питання, хто ж очолював місцевий гарнізон?
На перший погляд, все просто - хтось з Синявських, яким належав Меджибіж. На ділі ж, у вельможі Миколи Синявського було аж чотири сини, три з яких - Прокіп, Микола і Олександр, згідно архівних даних, ще й служили у королівській прикордонній гвардії. Тільки там же вказано, що за межами Поділля. Про заняття четвертого сина - Рафала хроніки не повідомляли. І, мабуть, це залишилося б довічною загадкою, якби не археологи. Торік вони знайшли особисту печатку з гербом роду Синявських. А про її володаря засвідчили вигравіювані ініціали "R" та "S". Безперечно, печатка належала Рафалу Синявському.
Так завдяки наполегливості залюблених в рідну історію людей таємниця городища Ракочі розкрита. Втім, дослідники не збираються класти крапку на розпочатому. З настанням тепла вони збираються продовжити розкопки, бо то лише перший крок до пізнання життя наших предків у ХVІ столітті.

Володимир ЗАХАР'ЄВ