Дещо про заздрість та честолюбство

Пуента всього нижче написанного проста. Я відразу її скажу, щоб не затягувати: якщо хтось був там, де я не була, мене теліпає. Я мушу, я повинна там побувати теж. Іноді - за будь-яку ціну. Бо - Наполеон!

Так і сталося з тихим селом десь в волинській провінції. Достатньо було факту, що за місяць до мене цими місцями проїхав в пошуках описаних М.Орловичем старожитностей Ігор "Лазер" Скальський.
Хоча відповісти на питання "Варто було так далеко пертися, щоб побачити так мало?" мені буде нелегко. Все-таки - варто. Завжди-завжди варто. Дромоман я чи не дромоман? Цікавить мене історія рідного краю чи ні? :)

Отже, село між Ковелем та Луцьком, в 10 кілометроах на північний-схід від Голобів. Назва досить поширена в Україні, тому не варто плутати, скажімо, з тезкою-містечком в Борщівському районі.

Те, що Мельниця на Волині - поселення давнє, красномовно засвідчують вали князівських часів, що дотепер прослідковуються на околиці села. Та така пам'ятка потішить хіба археологів. Любителів архітектури в селі чекає лише костел 1802 року побудови, фундований представниками відомої магнатської родини Грохольських.

Стан споруди, як і слід було очікувати, жахливий. Завалений дах, розписані ідіотськими графіті стіни, дерева на стрісі, пустка та запах сечі. Знайти для храму гарний ракурс неймовірно важко - дерева, що взяли святиню в тісне кільце зеленої облоги, всіляко заважають зробити вдалий кадр своїми високими кронами.
Місцеві діти незрозуміло спостерігають за прибульцями, що лазять напіврозваленим костелом: і чого приїхали? Невже на руїну поглядіти?

Все, що було тут польського, а, отже, й католицького, вкрито товстим шаром забуття. Товщим, аніж шоколад на дорогому морозиві. Воно й не дивно: там, внизу, ховається стільки страшного, скривавленого, зболеного з обидвох сторін, що не варто тягнути за пластир пам'яті: рани ще ятрять. І довго ще не заспокояться.
 Поляків тут не любили. Особливо - після пацифікації. Іноді думаєш, що за гедзь перекусав нормальних людей на початку ХХ століття, чому вони так остервеніло винищували одне іншого, за що? Не зрозуміти...
 
Знаю, що 18 березня 1943 року в Мельниці було люто вбито місцевого ксьондза Вацлава Маєвського з групою вірних. Шо дає мені це знання, окрім здогадки, що храм діяв принаймні до 1943-го? А нічого.

Як не дивно, але путівник по Волині вже згадуваного Мєчислава Орловича іменує Мельницю "жидівським містечком", в якому налічувалося 2 400 жителів. Не так і мало як на 1929 рік. А ще з путівника дізнаємося, що ще в далекому XIV столітті Мельниця була містом. В 1650 році ці землі належали Кашовскім, пізніше перейшли до Грохольських. В ХІХ столітті Мельниця часто змінювала власників: Корженьовські, Радзішевські, Чарнецькі...

До Першої світової в містечку були: церква, костел, синагога, власний бровар та два млини. Костел зберігся, про інше важко сказати. Адже вже тоді ці місця були нещадно здевастовані війною. А далі було ще гірше... Костел, в якому зараз не дуже й легко вгадати ампірну будівлю, за росіян змінив віросповідання: став церквою. Парафію з Мельниці перенесли до Голобів. А коли в 1916 році цими землями прокотилася хвиля світової війни, храм не витримав. Після артилерийської атаки німців залишилися від святині лише голі стіни. Де поділися найголовніші реліквії храму - відомий образ богоматері, мальований на блясі, яку сам звитяжний Ян Собеський возив з собою в поході на Відень, та гарний образ святого Франциска авторства Чеховича з середини XVIII століття - невідомо. Згоріли? Вціліли - і були вивезені до Польщі?

Як знаєте щось про долю цього села та його пам'яток - поділіться знаннями. Буду вдячна.
А то все, що маю - це спогади про осінній теплий вечір десь далеко-далеко на Волині, старий костел та здивованих місцевих дітлахів...