Костел Михайла.

Коли я пунктиром прокреслювала в своїй лінькуватій свідомості маршрут перед майбутньою поїздкою на Волинь, в будь-якому з придуманих, мало-продуманих варіантів фігурувало місто Голоби. Реєстр пам'яток обіцяв кілька цікавинок, серед яких фігурував і Михайлівський костел 17 11 року. Хотілось побачити. Кіфа та компанія не заперечували. І ми поїхали в Голоби.

Ех... Якби я до того подивилася, скажімо, ось цю сторінку в інеті, або старі листівки, що зображують місцеві краєвиди, я б була більш готова до того, що побачила. А так - виникло якесь незрозуміле, недобре почуття: і що, оце вже - ВСЕ? Дивлячись на обличчя друзів поруч, я помічала: думають те саме. Гм. Нечасто таке буває. :)
Хоча, можливо, в мене просто не вистачило часу взнати місто краще. А дарма. Колись виправлюсь.
А поки що - розказую про те, що бачила.

	Два храми-сусіди

Знайдіть 5 відмінностей.

Практично в самому центрі містечка, напроти один одного, розташувалися два храми. Один зараз займає православна громада (це Георгіївська церква з 1783 року), інший начебто віддано католикам. І це і є вже згадуваний Михайлівський костел з непростою історією.

Цегляна Георгіївська церква, з двома башточками на фасаді, з архаїчною дерев'яною дзвіницею з архаїчним гучномовцем під стріхою поруч, зараз являє собою безстидне посміховище. Колись на її будівництво дав гроші власник поселення - черняхівський воєвода Людовик Вільга. Бачив би він її зараз... Гнітюче-флуорисцентні кольори безглуздійших розписів - те, що треба саме тому піплу, котрий "хаваєт". Ну а що, яскраво і дико! В заповідник дурного смаку церкву перетворили самі віруючі, хоча, виходячи з трьох-хвилинного спілкування з місцевим молоденьким батюшкою, у віруючих було з кого взяти приклад.

Поки мої друзі з дитячим захватом фотографували розкішну "фреску" на фасаді (біля ніг апостола зачаївся лев з обличчям Сталіна), я перегавкувалась з священником. Йому, бачте, незрозуміло, як це так ми фотографуємо УКРАЇНСЬКУ АРХІТЕКТУРНУ ПАМ'ЯТКУ, яка знаходиться в Реєстрі, - і без його персонального дозволу??? Дійсно, неподобство. "Нє пущать!" - вірний девіз для людини, яка працює під таким левом.

Хоча, можливо, й не треба судити отця Івана аж так суворо. Він, он, навіть в проведенні художніх виставок брав участь. І плебанія в нього файна.

	Трохи історії

Знову порівнюємо - іконостас

В храм я все-таки зайшла. Сфотографувала іконостас (цікаво порівняти його з архівним фото: тоді, до війни, Георгіївський храм належав греко-католикам). Сфотографувала - за наводкою Рибки - ікону, яка й справді виглядає цікавою (дивіться збоку).

Цілком може бути, що ікона стара-престара. Хоча й не така стара, як саме поселення - адже Голоби виникли ще в давньо-слов'янські часи. Це укріплене городище зруйнувала безжальна татарська орда. З колін Голоби піднімалися довго і боляче. Історичні документи свідчать:

"В 1544 році, 29 вересня, в Бресті, королева Бона, дружина Сигізмунда І, видала указ, по якому вона уступила князю Сангушку придбане нею Луцьке войтовство, а собі бере маєтки з Мельницької волості - Бруховичі, Козлиничі, Головби..."

Ах та Бона! Скільки легенд сладали протягом століть про колишню власницю Бару та Кременця, з якою ненавистю описували вельможну італійку як останню упирицю... Та є великі сумніви в тому, що королева бувала в своїх українських маєтках, де вже там мучити незайманих дівчат та приймати кроваві ванни.

Після смерті Бони у 1557 році Голоби приголубив Луцьк. Відомо, що поселення постачало будівельними матеріалами замок Любарта.

	Непобачене в селищі штаб-квартир

	Палац був штаб-квартирою військового командування в 1917р. Видно маленький фрагмент.

У XVIII столітті Голоби стали резиденцією магнатів Вільгів. Саме в ті часи в поселенні було розбито величезний парк із звіринцем та зведено палаццо - резиденція шляхтичів. Часи замків з їх допотопними баштами та стінами вже минули, тому споруда була не оборонна: вистачало огорожі з трьох боків та плеса великого озера з північної сторони. Хоча рів все-таки викопали.
 
До сьогодні з всієї цієї розкоші залишилося небагато: садибний будинок та брама з ламаним дахом (друга половина XVIII ст.). Софія нас попереджала - має бути брама! Та нас підганяв час. Тому оглянути ці дві пам'ятки я буду змушена іншим разом.

Сонне селище мало схоже на колишній торговий центр, куди з усіх усюд приїздили на ярмарки. Найцікавішим з історичної точки зору періодом в історії Голоб були наполеонівські війни. Саме тут влаштував свою штаб-квартиру Шварценберг.

Аж поки неподалік міста не відбувся запеклий бій між воюючими сторонами. невдовзі Голоби перетворилися на штаб-квартиру генерала Барклая де Толлі.

	І ще непобачене.

Костел ніяк не хотів влазити в кадр цілком.

Начебто дотепер збереглася в Голобах одна з чотирьох скульптур святих, які колись стояли на ринковій площі (див. архівне фото поруч). На жаль, не бачила.

Не бачила і інтер'єру костелу. Його башта, зведена в 20-х роках ХХ столітя, виглядає ну дуже вже якоюсь новою. Де архаїка, га?

Хоча все зрозуміло - я знайшла цілу серію світлин з 1915-го та 1916-го років, де зображено процес підривання дзвіниці костелу. До речі, та, стара дзвіниця-попередниця не набагато відрізнялася від існуючої зараз.

Коли через кілька днів після повернення з Волині я знайшла архівне фото вокзалу в селищі, теж пожалкувала, що не випада нагода побачити, яким є двірець зараз.

Адже саме залізниця спричинила в 1863 році сякий-такий економічний розвиток поселення. Саме тоді з Ковеля почали тягнути гілку на Київ.

Тільки піди поясни переваги залізницного транспорту селянам - в 1900 році місцеву станцію спалили під час бунту. Нову звели в 1903 році. З того часу будівля реконструювалася, але, кажуть, не дуже суттєво.

 Треба буде побачити.

Наступного разу.