Дозволю собі процитувати досить розлогий переказ про появу Конюшкова, поцуплений в Бібліотечці Бродівської гімназії:
"Було це не за сімдесят сьомою країною, за скляними горами, за вогняними морями, а таки в нашому Бродівському краї. Колись дуже давно, в часи, про які вже втратилася пам'ятка, коли ще не було міст та сіл, а земля належала усім людям, жив собі багатий-пребагатий чоловік Кошенко, який відбирав у хліборобів землю та привласнював її, заставляючи працювати на себе. Не любив народ цього пана, бо не одному селянинові залляв сала за шкіру. Говорили між собою: "То вовк в овечій шкурі, а не чоловік".
Він був настільки скупим, ненажерливим, злим, що ладен був людину обличчям у болото кинути і втоптати власними ногами аби збагатитися, нагребти чим більше багатств. Та у Кошенка була єдина слабість, котра трішки виправдовувала оцю безсердечність, котра показувала, що у його душі залишилася не лише чорна, кам'яна пляма, яка аж гнити почала від усього цього зла, а пробивається трішки отой промінчик любові, вміння відчувати усі тонкощі природного творіння. Пан кохався у конях. Адже добрий кінь уособлював достаток, силу, господарський хист. Хоча й Кошенко плавав у розкошах, як вареники у маслі, та часто казав запрягати гарних коней у бричку і сам, без наймита виїздив у гості. Або заглядав у корчму.
Якось той пан засидівся у корчмі до пізньої ночі, випив добренько. Ніч тоді була темна. Хоч би одна зірочка виглянула де-не-де, хоч би місяченько кинув най менший промінчик на грішну землю. І ніч темна, і панові в голові потемніло. Їде ото бричкою понад річкою додому і заїхав у рівчак, де бідняки камінь лупали. Зачепилася бричка за великий камінь, що стояв сторчаком. Коні рвуться - і ні туди, ні сюди, ні взад, ні вперед. Налякався Кошенко до безтями, волосся стало дибом на голові, душа аж в п'яти лізла, з чола сто потів потекло. Вже він ні живий ні мертвий. З брички вийти побоявся, бо думав, що змова яка проти нього, ще уб'ють.
Пан вже й пробував молитися, прощення просив за усі гріхи, каявся у вчиненому, пообіцяв уже і гори золоті.
Довго ті коні тупцювали на місці, заки виїхали. Прибув пан додому ледве теплий, відлежав три тижні хворий. І вирішив усі свої накрадені землі людям повернути, щоб золоте зерно сіяли та біленькі хатки будували. Ось так усі пасовища пороздавав. І на тому місці де табуни коней паслися народилося село Конюшків, назване на честь своїх "нерозлучних товаришів", "вірних друзів".
І ще:
"В шести кілометрах на північ від Бродів лежить село Конюшків. Назва села походить від слова конюшня. Стародавній переказ оповідає, що в давнину поселення знаходилося під лісом і називалося Підліски. Під час якоїсь події (можливо в результаті нападу татар).Село було повністю зруйновано і тому люди оселилися на новому місці, біля фільварку, де стояли панські конюшні. А те місце, де колись знаходилось село Підліски, серед місцевого населення було названо Пустиня. В Конюшкові народився письменник і громадський діяч Йосип Застирець"
