Служба початково відправлялася у костелі. Наступний пробощ - Флоріян Мітульський - був місіонером із Сучави. Парафія зростала, до неї належало 51 село та 600 прихожан. Потрібен був храм. Для його спорудження у 1865р. створили комітет, який виидрукували в Відні відозву двома мовами (вірменська та французька) до вірмен в усьому світі з проханням про допомогу. До комітету ввійшли найавторитетніші члени вірменської громади: перший бургомістр Яків Петрович, Людвик Мікулі - брат відомого музиканта Кароля Мікулі, інші.

Та грошей катастрофічно не вистачало. Громада - 985 осіб - дала, що могла. Великі внески зробили поміщики. Граф Сангушко вніс свою скромну лепту. В списку жертводавців першим номером йде сам цісар Франц Йосиф (1000 крон). А дружина правителя імперії і від себе додала ще 100 крон. Так церква отримала вінценосного патрона.

Все одно грошей не вистачало. Створили лотерею, та білети розходилися мляво. Час йшов. У 1869р. на будівельному майданчику, подарованому вірменам Чернівцями, заклали наріжний камінь. Ділянка, до речі, була не дуже, похила та мала, громада змушена була докупити ще невеликий участок.

Збереглося листування, в якому бургомістр Антон Кохановський писав до міністерства культів у Відні про те, що з проектом храму можна ознайомитися у Відні ж у архітектора Йосифа Главки, молодого (37 років), та вже визнаного генія. Проект довелося змінити: занадто він був дорогий. Середню вежу зробили нижчою, не такою імпозантною, як на плані. На двох бічних вежах не з'явилися відкриті галереї навколо. Дах мав бути покритий черепицею за зразком Чернівецького університету.

Вірменська громада таки освятила диво-храм Петра і Павла 9 жовтня 1875 року. Перший ченівецький бургомістр свого дітища побачити не встиг - помер. Іронія долі: поки храм зростав, вмирала вірменська громада. Тому в освяченій святині правили по черзі з вірменами ще й римо-католики.

 Храм в плані - латинський хрест: основна нава та дві бічних. Дві високі вежі - справжня окраса споруди. Колись перед святинею стояли статуї апостолів Петра та Павла, які вже за совєтів десь зникли: лишилися тільки постаменти. Тут з'єднано романський стиль, готику та традиції вірменської архітектури, тут чудова акустика - і тому з самого початку в святині проводились концерти: колись церковного співу, органної музики зараз. Там дуже вишуканий інтер'єр - і я все ще його не бачила (унікальний випадок, адже я була в усіх церквах середмістя) (UPD - про вишуканий інтер'єр я собі намріяла - див. нижче. Все там не райдужно. Вірніше, так райдужно, що вже не весело).

 Вірменський храм виконував своє призначення: він став місцем національного і родинного згуртування для відірваних від батьківщини вірмен. При храмі була створена вірменська бурса, яка розташовувалася навпроти церкви.

6 лютого 1901р. крайовий інженер Легруш виконав технічний опис святині: необхідний ремонт. Ремонт провели. Ще висновок інженера: за 26 років орган святині став занадто старим - замінити! Замінили.

Вірменська громада Чернівців, а з нею і храм як діюча святиня проіснували до другого приходу радянської влади у 1944-му. Тоді були заарештовані практично всі заможні чи просто освічені вірмени, які попередньо не встигли чи не захотіли покинути край. Після масової еміграції та арештів Петропавлівська церква втратила майже всіх своїх прихожан. Останній настоятель Лукасевич десь приблизно 1946-го виїхав чи то до Сучави, чи до Бухареста. До речі, він був братом львівського винахідника гасової лампи. 

Після цього більшовицька влада закрила храм, і на довгі десятиліття унікальна архітектурна пам'ятка була перетворена на склад. А серед обивателів розпустили плітку, буцімто в цій церкві повісився священик і там ніколи не правилася служба. Легенда, як не дивно, прижилася. 
Після десятиліть варварства і нескінченної реставрації храм у 1992р. нарешті набув гідного вигляду: у відродженій органній залі знову зазвучали звуки музики. Біля храму встановили скульптуру "Ангел милосердя" скульптура Володимира Гамаля. 
Концерти тут проводять часто, та все якось не в час моїх приїздів. Думаю, колись мені все ж пощастить. 

11 серпня 2012 року храм відвідав Голова Вірменської Апостольської церкви Католікос і Верховний Патріарх усіх вірмен Гарегін ІІ. Саме в той день я нарешті потрапила до святині. Розкішна сецесія розписів куполу - це плюс,  та загалом інтер'єр занадто пістрявіє. З готикою так не можна, вона фактурна сама по собі (плюс у храмі багаті за колористикою вітражі). Тому такі циганські ай-не-не на склепіннях зайві. Ну, часи такі, що смак у дефіциті. 

Використано матеріали книги "Місто моєї любові" Василя Селезінки та статті Ігоря Чеховського.