Курортне містечко з занебданим замком.

Так виглядав палац на початку ХХ ст.

Чимале селище, відоме більше своїми курортними "здібностями", аніж архітектурними принадами. Але й краєзнавцю там є на що подивитися.

 Спoчатку - цитата за Орестом Мацюком ("Замки та фортеці Західної України", Львів, "Центр Європи", 1997 рік) :

"Значний інтерес для дослідника старовини чи навіть туриста становить смт Великий Любінь (у давньоруський час - Любинегород, Любинець, пізніше - Любин, Любінь Великий). Тут, за давніми хроніками, мав нібито бути осередок князя, збудований серед недоступних боліт і ставків)...
В археологічній літературі згадується також і городище. Очевидно, це колишнє городище між Великим Любенем і с.Мавковичі в урочищі "Вали", що його розрівняли бульдозером за наказом голови колгоспу у 1987 або 1988 р. Обстежив городище львівський археолог О. Корчинський. Натомість добре збереглися вали старого замку 15-16 ст., де тепер рибний ставок."

Відомо, що ще в ХІІІ столітті літописи згадували Любень. У середині XV століття поселення розділилося навпіл: Любінь Великий і Любінь Малий. Так вони й дотепер існують - паралельно :о).

	Історія поселення

Одне з найдавніших зображень Любеня, зроблене варшавським гравером А.Хроманським в 1871 році. Взято звідси.

А тепер - дещо оброблена та оновлена інформація з старого радянського путівника до Любеня:

Селище, яких багато у наших краях. Небагато дасть вам географічна і адміністративна характеристика, що воно міського типу, розташоване в Городоцькому районі, на краю Подільського Лісостепу, поблизу річки Верещиці (притоки Дністра), за 28 км. від Львова. Сюди прямують - додам - маршрутки на Самбір та Старий Самбір, є також автобуси та електрички. Я особисто радила б маршрутки - швидше і дешевше (2 гривні проти 3.05, відданих за автобусний квиток, дані на початок 2002 року). Маршрут на Любінь йде через Оброшино, де теж не завадило б зупинитися - та про це пізніше.
"Великий Любінь, хоч і свідомий почуття власної скромності, за своїм віком є ровесником старовинного Львова, бо і про нього перші згадки припадають на початок XIII століття. У період розквіту Галицько-Волинського князівства він постав як укріплення проти частих монголо-татарських нападів та навал польських і угорських феодалів. Подібно до інших середньовічних городищ він мав укріплений замок, оточений валами і ровами, військо, що складалося з вільних поселенців. Відгомін тих далеких часів дійшов до нас у назві урочища Замчисько.
Ворожі навали, міжусобні війни завдавали поселенню великих спустошень і руйнувань. Це тривало і після загарбання Галицької землі польськими та литовськими феодалами у XIV столітті. Під час татарських нападів у 1624 та 1648 рр. село було зруйноване вщент, населення винищене або захоплене в полон.
Тільки в другій половині XVII століття Великий Любінь був відбудований, замок наново споруджений, насаджений парк. Саме з того часу тут збереглися рідкісні дерева — платани, модрини, тополі. (...)
Власники Великого Любеня час від часу змінювалися — князі і графи Парави, Вільчеки, Яблоновські. Після скасування панщини в Австро-Угорській імперії у 1848 році власником Великого Любеня став І. Бруннер, який розбагатів на експлуатації «галицької Каліфорнії» — нафтових промислів Борислава. Справжній ділок, він усе ж переживав
"комплекс неповноцінності" через своє «неблагородне» походження. Дотримуючись морального кодексу свого класу — гроші можуть усе, капіталіст без найменшого докору сумління прийняв католицьку віру, купив у цісаря титул барона і увійшов у кола знаті як барон Бруницький.
Відбулося це якраз у середині минулого століття, капіталіст-барон усякими правдами і неправдами заволодів переважною більшістю земельних угідь, лісами, прибрав до своїх рук рибний став, водяний млин, збудував ґуральню, цегельню. Став власником курорту.

	Джерела б'ють споконвіку.

А так палац виглядав в січні 2002 року.

 Ось ми і підійшли до того головного, що відрізняє Великий Любінь від десятків інших сіл і міст, містечок і селищ нашого краю.

Йдеться про цілющі джерела, які були відомі ще в далекому минулому, в час заселення Великого Любеня. Відкриття джерел пов'язане з легендою.

Розповідають, що в давнину мешкав тут пастух Павло, який страждав жахливими болями в суглобах. Зрозуміло, що діагнозу йому ніхто не ставив, сірководневих ванн не приписував. Бо ніхто із сучасників пастуха тоді й не чув про таке. Не варто гадати, які обставини наштовхнули Павла занурити своє недуже тіло у тухлувату воду, досить сказати, що на подив усім самовидцям він став здоровим і сильним. Не обійшлося все це в людській уяві без святого духа, наявність якого в той час визначити було набагато легше, ніж хімічні сполуки.
Коротше кажучи, до чудотворних джерел потягнулися стражденні. Оскільки ефективність була вражаючою, слава цілющих джерел швидко поширювалася між людьми. Прибулі розбивали шатри, ставили курені. На сонці чи на вогні підігрівали воду у величезних казанах і влаштовували саморобні лікувальні ванни.

Першу згадку про великолюбінські сірководневі джерела знаходимо в трактаті краківського лікаря В.Очка, який у 1578 році писав, що ці джерела мають силу виліковувати хворих людей. Один із місцевих феодалів, який наприкінці XVI століття володів Великим Любенем, збудував тут першу примітивну лікарню.
Однак під час одного з татарських нападів у 1624 курорт був зруйнований. Лише на кінець XVIII ст його відбудували знову. Він розвинувся, став відомий далеко поза межами краю. Цілющі води почали прискіпливо вивчати дослідники, медики. Здравниця, яка давала величезні прибутки її власникам, переходила від одного магната до іншого, аж поки не потрапила до цупких рук вже згадуваного барона-капіталіста Бруницького.
Бурхливий розвиток капіталізму у великій мірі i спричинився до розбудови селища і курорту.Цьому, зокрема, сприяло будівництво в 1902 році залізниці. Бруницький зробив реконструкцію здравниці, побудував водолікарню. В приступі сентиментальності надав корпуси іменами дочок: «Софія», «Марія», «Гелена», а джерела — іменами синів: «Людвіг» і "Адольф".

(с) Путівник "Великий Любінь"

	Власні враження (дещо застарілі).

Любінь в 1914 році.

Я потрапила до селища у 2002 році, суботнім січневим пополуднем. Була вперше, особливо ні до кого з розпитуваннями не чіплялася, пішла навмання, потрапила саме туди, куди й хотілося.

Дорога до замку-палацу починалася відразу біля першої в Любені автобусної зупинки - біля величавої нової греко-католицької церкви (фото див. праворуч). Шлях вів повз не замерзлий навіть в досить морозний день потічок з ароматом тухлої капусти (О, таки віриш, що тут курорт!), вгору. Без проблем потрапила на територію інтернату - і зразу була оточена юрбою привітних місцевих мешканців. Зокрема, дівчинка Люба провела мене і до палацу, і в корпус, показала капличку та маленьких цуценят, розповіла про інтернатське життя-буття. Вчительки, що працюють в інтернаті, цікавилися моєю персоною не менше за дітей, але все було спокійно і без скандалів. "О, то про нас в інтернеті напишуть, як добре!", - на кшталт цього.

На жаль, через аварійний стан споруди не вдалося побачити палац зсередини, та навіть те, що бачила, сподобалось: чудово оздоблена, вишукана будівля, на яку врешті-решт звернули увагу - зараз там перекривають дах. Сподіваюсь, скоро цей палац стане справжньою окрасою не лише селища, а й всієї Галичини.

	Власні враження-2 (травень-2006)

Палац все так само огорожений сіткою. Але це вже ЗОВСІМ ІНШИЙ палац. Веселенького канаркового кольору, з пре-блін-чудовою дахівкою з металочерепиці. Автентика втрачена абсолютно.

 Ну... зате споруда буде жити. Кажуть, хтось з сильних світу цього викупив палац для сусіда-інтерната. Я вірю: купити таку красу, щоб жити поруч з таким жахом (в Любінському інтернаті живуть діти з вадами розумового розвитку. Вид десятка хлопчаків, серед яких один негр, з відкритими ротами і бездумними поглядами відлякає будь-якого бізнесмена від зазіхання на замок з метою власного в ньому проживання.

	Костел.

	Костел

Храми в Любині витягнулися в шеренгу, як школярі на фізкультурі. Всі в ряд, всі з одного боку однієї вулиці: греко-католики, православні, римо-католики.

Експонат номер три в означеній шерензі найцікавіший і, здається, найстаріший, хоча похвалитися багатовіковою історією не судилося і йому.

 Отже, костел.

Так як поселення довгі роки належало Польщі, а одним з його власником навіть був Львівський архієпископ Бернард Вільчик, римо-католицька парафія мусила тут бути віддавна. Мусила - але не була. Досить довго місцеві католики ходили молитися в городоцький костел.

Вже аж у другій половині ХІХ століття в курортній зоні селища, навпроти готелю, звели однонавну каплицю в стилі історизму (там елементи романського стилю мирно сусідували з готикою). Її фото є в галереї праворуч. Та навіть вона стояла більшу частину року зщамкненою: служби відбувалися лише в неділю в літній період, коли польська знать приїжджала на води. Треба потрапити на месу в іншу пору року чи в інший день? Будь ласка, в гості до греко-католиків.

Аж в 1911 році при каплиці створили експозитуру, яка обслуговувала не лише поселення, а й довколішні села: Косівець, Завидовичі, Малий Любінь та Neuhof. Нарешті, в 1914 р. католики Любеня придбали ділянку під майбутню святиню. Їх плани перекреслила Перша світова війна.

У 1923р. єпископ Болеслав Твардовський утворив в поселенні парафію.

Лише у травні 1930 року почалося будівництво храму за проектом Лаврентія Дайчака. 2 лютого 1932 року Твардовський, на той час вже архиєпископ, освятив святиню, яка ще навіть не була добудована, під титулом Богоматері Королеви Польщі. Польською цій землі залишалося бути ще 7 з половиною років.

Будівництво велося занадто довго. Станом на 1937 рік в храмі був лише тимчасовий вівтар та мінімум необхідних "знарядь праці". Грошей катастрофічно не вистачало. Курортна каплиця все ще використовувалась.

А потім прийшли совєти. Храм закрили, а з 1949 року знайшли йому нове призначення: склад зерна + гараз для сільгосптехніки.

З 1990 року католики Любеня знову нагадали про себе - і в 1992 році їм було повернено храм. 11 вересня того ж року костел повторно освятили під титулом Богоматері Ченстоховської.