Карта

Координати: 48°41′00″ пн. ш.27°39′34″ сх. д.

Понад 300 жителів.

Отже, умови такі: маленький населений пункт в Мурованокуриловецькому районі, який від траси відділяє не один кілометр і не одне село. Школа ще стоїть і зовні майже нічогенька, але вже три роки як не діє - дітей возять автобусом у Вищеольчедаїв. Церква стара, але за вагонкою і силікатною цеглою цього не роздивитися. Замість дзвіниці - кілька бідонів, пофарбованих у золотий колір, від чого вони виглядають ще більш комічно. 

Тепер питання: які мають бути дороги в подібному селі?

Відповідь: ідеальні. І не лише в Попелюхах. Місцеве процвітаюче фермерське господарство "Велес Віта" провело чудову дорогу ще й у сусідні Вищеольчедаїв та Біляни. До траси на Муровані Курилівці, щоправда, в жодному з напрямків не дотягнуло. Тому контраст з старою сошею в Перекоринцях дуже сильний: тільки що в тебе кишки бунтували від цього ну дуже битого життям шляху - а ось вже автівка пливе по рівнесенькому асфальту. Фермерське господарство в Попелюхах вирощує бичків та іншу худобу - на базі старих, ще панських стаєн, котрі потім були частиною колгоспу з традиційно-радянською назвою (щось там про жовтень, чи леніна, чи комунізм - вивалилося з голови). 

І ось ця дорога - це одне з найсильніших вражень від Мурованокуриловецького району, народ. Така ж ідеальна траса веде хіба що в малу батьківщину олігарха Фірташа, село Синьків на Заліщанщині. 

Але ж мова мала бути нет про асфальт, а про маєток!

Ну, тоді давайте про нього. Самі навряд чи знайдете, він зовсім не у центрі, місцевих варто запитувати про: а) сільраду; б) бібліотеку; в) пошту; г) будинок культури; д) ферму (це вже у крайньому випадку). Бо в колишньому палаці зараз чотири перших установи, а ферми "Велес-Віти" - вони якраз трохи далі. Брама і до палацу, і до ферм веде одна - вона радянських часів, хоча й виглядає старою. А от ще дві брами - вони вже вели виключно до палацу. Одні красиві кам'яні пілони стоять давно вже без воріт і позаростали кущами. Інша брама, найгарніша, слугує в'їздом до селянської оселі. 

Сам палац колись був двоповерховим. Всередині першим вас зустріне камін - справді гарний, попри золоту фарбу. Колись від нього йшла калориферна система, за допомогою котрої і обігрівали весь палац. Шкода, що зараз вона не працює. Я була в палаці в страшну серпневу спеку, надворі було +32 - але всередині було дуже прохолодно і добре. А от взимку поштарка та секретар сільради трохи мерзнуть - бо камін вже давно не діє, як і прогресивна на свій час калориферна система.

Далі вже прийде час дивуватися дууууууууууууже товстим стінам (саме завдяки їм так прохолодно тут влітку) - і дивному плануванню. Коридори тут неймовірно широкі - дивовижно насправді широкі. Чому колишні пани пожертвували величиною кімнат заради коридорів, не дуже зрозуміло. Хіба, може, планування було змінене в часи пізніших перебудов.

Про палац і його власників майже нічого невідомо. Мила і дуже приязна бібліотекарка розповідала, що маєток у Попелюхах з 1826 р. належав батькам майбутнього українського художника Миколи Ге (1831-1894). Тут пройшли перші роки життя майбутнього автора картини "Що є істина". Батько художника, Микола Осипович Ге, нащадок французького емігранта, був гарним господарем - і примножив свої статки удесятеро. Правда, селянам ця господарська жилка лізла боком - паном Микола Осипович був жорстким і жорстоким. 

Пізніше в палаці нібито жив пан Добров (чи Добрянин). 

"Словник географічний Королівства Польського та інших слов'янських країн" (1887) пише, що та той час у Попелюхах було 160 дворів та 620 жителів. Чомусь згадано, що в Попелюхах є "млинський камінь" (жорна). Про власників села згадано побіжно - колись це були Дзержки, у 1880-х рр. - Йолсон (Jolson)

А, і ще. Школи немає, а садочок в селі є. ПРИВАТНИЙ. І дуже дешевий. Територія - задбана. Сама бачила.