Понад 12 тис. жителів. Координати: 49°05′28″ пн. ш. 28°20′55″ сх. д.
Карта
Кілька слів про цей населений пункт було на сторінці, присвяченій Селищу. Там я згадувала (за книгою Д.Малакова) про етимологію назви міста (так, все пов'язано з гнівом) та його гранітні кар'єри.
Гніванський костел, це злітаюче до неба диво, видно здалеку. Шкода, але крім дива, в Гнівані особливо дивитися більше немає на що. Хоча й логічно не минати храм в мандрівках з Вінниці до Селища. Все одно ж по дорозі.
Гнівань не настільки молода, як я гадала: перша згадка про поселення - від 1629 р. Та поки через гнівне селище не проклали залізницю, Гнівань була звичайним селом. А ще тут граніт знайшли... О, давайте про граніти. Коли в розпал Першої світової війни, в 1916 р. через Гнівань їхав тодішній російський цар Микола ІІ (відвідував прифронтові лазарети), місцевий підприємець Франц Ярошинський добився аудієнції у імператора. Хотів подякувати за те, що в перші роки ХХ століття цар дозволив створити товариство "Подільські гранітні каменоломні та майстерні гранітних виробів". Підприємець сам тоді їздив у Царське Село за документом-дозволом. Прибув на аудієнцію Ярошинський з подарунком - двотонною чорною ванною з суцільної брили граніту. Два майстри під керівництвом Вікентія Радзіховського півроку виготовляли її, а потім виріб шліфували кілька жінок - за допомогою порошку із сирого металу. Стінки ванни - 8 см завтовшки, на боках - стилізовані під якорі ручки. Микола ІІ подарунок сфотографував, але приймати відмовився. Сказав, що його лякає чорний колір. Ну, не пропадати ж такому добру. Ванну в Ярошинського відкупив поміщик Дмитро Гейден із Сутисок. Правда, недовго тішився покупкою: після жовтневого заколоту в 1917 р. втік у Сербію, а в його купальні з гранітною ванною облаштували баню сільгоспакадемії. В Другу світову ванну хотіли вивезти у Німеччину нацисти, та не змогли винести виріб через вузькі двері бані. Підняли до вікна, ванна впала і розкололася. Так і лишилася в Сутисках - і дотепер є. В ній миються учні школи-інтерната. А тріщина затягнулася і воду більше не пропускає (за розповіддю краєзнавця Олександра Коваля журналу "Країна").
Коли місцевим католикам у квітні 1897 р. стало нікуди ходити молитися (помер настоятель Барановський з парафіяльного храму в сусідній Ворошилівці), місцеві поміщики трошки пометушилися, посудилися - і замовили архітекторам проект нового костелу. Святиня мала обійтися в 30 тисяч крб золотом.
У 1899 р. землю під будівництво пожертвував поміщик Адольф Биковський. Місце було гарне, при трасі, неподалік Бугу. Проект храму склав технік Фелікс Ольшанський.
В 1900 р. зводять храм, дещо пізніше - плебанію з садом поблизу. Пробощем служить Карл-Антоній Недзялковський. Для великої господарки на подвір'ї будують конюшню, стодолу та криницю. Не забувають і про житло для органіста і захристяна.
Та спробуй пояснити необхідність господарки, а також органіста та закристяна революційно налаштованим солдатикам. От-от, і в Гнівані теж не получилося. Храм розграбовують, в плебанії облаштовують школу і клуб. А 1935 р. костел закривають. Чи дивуватися? Тоді навіть на гранітних розробках працювало всього троє людей. Актові книги? Не знущайтесь. Знищують усе. Єдиним Робінзоном вціліла "Метрическая книга Витаво-Гниванской римско-католической церкви" за 1907 рік.
Не вціліли й дзвони. Хоча були, були й вони - навіть імена свої мали: найбільший - Зигмунд, трохи менший - Кароліна, а ще один - Сигнатурка. Знімали Зигмунда со товариші в 1930 році, і хоч як обурювалась громада, що зібралась протидіяти такому неподобству, дзвони переплавили - електротехнічна промисловість потребувала міді.
Відродженню храму та громади сприяла перебудова. Зараз відновлений храм-лялечка є архітектурною домінантою містечка.
