Карта
Координати: 49°05′57″ пн. ш.23°35′00″ сх. д.
Близько 3,3 тис. жителів.
Навколо Карпати, та що там навколо - це селище міського типу в Сколівському районі вже й саме цілком собі гірське, бо лежить на висоті 395 м над рівнем моря. Тому воно й Верхнє. А як піднімешся на якусь сусідню гору, та як глянеш навколо - видно всі бескиди далеко-далеко, аж горизонт синіє (чому? Нічого собі питання. Ви погано вчили в школі фізику!) Тому воно Синьовидне. Жартую.
Хоча раніше це велике і древнє (перша згадка НАЧЕБТО в Галицько-Волинському літописі під 1240 р.) бойківське поселення називалося трохи по-іншому: Synowodzko. Синь присутня, а от видимість погіршилась, розпливлася в синіх водах. :) Старий путівник Галичиною передає переказ про те, що на місці теперішньох рівнини, де лежить Верхнє Синьовидне, колись було озеро Сині Води. Леденгами сині гори повняться: неподалік Верхнього Синьовидного є т.з. Княжі скелі, де начебто колись розбилась горда і непокірна князівна Ярославна, а закоханий у неї татарський хан скам'янів від горя.
М.Орлович дещо звинувачувальним тоном пише про мешканців Синьоводська наступне: мовляв, саме місцеві бойки зустрічаються на базарах Львова, провінційних галицьких містечок, а навіть Кракова чи Закопаного. Торгують сушеними грибами, овочами та виробами з дерева. Все, мовляв, через їхню кревну спорідненість з татарами... Думаєте, польський шовінізм? Де там. Іван Франко уславив місцевих жителів схожим чином: “Синьовидські бойки такі гендлярі, що жида заткнуть за халяву”.
Кажуть, по навколишніх селах синьоводців до цього часу називають "каштанами": бо метикуваті бойки здогадалися на межі ХІХ-ХХ століть вирощувати та збувати вкрай на той момент популярний продукт - їстивні каштани. Підприємливість - це ж добре.
В часи Орловича тут проживало 3 300 жителів, зараз - приблизно стільки ж. Дивовижна постійність популяції.
Про те, що Закарпаття вже зовсім близько, нагадує типово-закарпатський силует головного храму Верхнього Синьовидного - греко-католицької церкви. Якщо її витягнута по команді "Струнко!" вежа вас не переконала, подивіться на школу неподалік. Вона має невеличку годинникову башточку, що робить її схожою на ратушу, але годинник на споруді - намальованний... Крім Верхнього Синьовидного такі дешеві понти я бачила лише на храмах Закарпаття, але там їх присутність принаймні була наслідком традиції: це нагадування про те, що колись прийде й вона, остання година. На школі такі нагадування схожі на дуже вже чорний гумор.
Не варто й шукати у селищі римо-католицький костел Богоматері Ченстоховської (1912) - його начебто спалили ще у 1939 р.
Деякі туристи віднаходили біля Верхнього Синьовидного залишки земляних укріплень княжого часу, але я не спец по археології. На Золотій горі збереглося монастирище - зараз там цвинтар та Георгіївська церква київського патріархату. І знову легенди: начебто у келії монастиря Пресвятої Богородиці у 1240 р. заночував Данило Галицький - по дорозі до Угорщини, куди їхав сватати сина Лева за королівну Констанцію. Ранком князь побачив біженців: з розореного Києва тікали від орд Батия жителі Київської Русі.
