За легендою, назва села походить від кмітливого поселенця Захарія, який тримав маржину (худобу) біля озера на вершині однієї з навколишніх гір. Двоголове Страшило, що мешкало в озері, гуцульський різновид лох-неського монстра, повадилося викрадати найкращих биків та телиць Захарія. Стурбований поселенець вислідив чудовисько і вирішив відомстити. Чоловік вбив монстра пострілом з рушниці, зарядженої лезами ножів, а потім гуцульським топірцем відтяв Страшилі обидві голови. Так очистилося озеро, потягнулися до хати Захарія й інші поселенці, а пастухи більше не боялися випасати в околицях свою худобу. В цій легенді чути обертони багатьох есхатологічних міфів про хтонічних чудовиськ, які побутують в кожній частині світу. Страшила також вважали духом татарського воєводи — чудове підтвердження неперервності людської пам’яті.

Підзахаричі відомі кількаденним фольклорним фестивалем-ярмарком «Захарецький Гарчик», який проводиться кожної осені, в вересні-жовтні. Гарчик не дарма став символом і фестивалю, і села в цілому. Біля Сокільської скелі, на сувенірному базарчику навіть брелоки у формі гарчиків продають. Що це таке? Розказую.

Гарчиками називаються дерев’яні посудини для зберігання гуслянки (гуцульського кисломолочного напою). Їх здавна виготовляли місцеві майстри, а підзахарицькі газдині саме в гарчиках носили гуслянку на вижницькі базари.

На фестивалі не лише можна скуштувати мамалигу, гуслянку чи калганівку (місцеву домашню горілку, настояну на корені калгану, який начебто придає чоловікам особливу силу) і купити вироби гуцульських майстрів, а й відвідати майстер-класи з вишивки, малярства чи різьби по дереву. Дівчата змагаються за звання «Буковинської чічки» у конкурсі «Гуцульська красуня».

В селі діє народний музей етнографії та народних ремесел. Вхід у заклад прикрашено... ну звичайно ж: двома гарчиками! А поруч з музеєм встановлено гарчик-велет, з постаменту котрого б'є джерело. При бажанні в гарчик можа залізти - щоб сфотографуватися на пам'ять. Я так і зробила.

Музей і гарчик знаходяться метрів за сто від автобусної зупинки, з лівого боку (якщо ви лише в'їжджаєте на Путильщину). До обійстя веде брама, прикрашена мініатюрними весільними деревцями, поруч колодязь-журавель і стіл з стільцями-пеньками. Симпатично.

Від музею вгору біжить кам'яниста стежка до сільського храму. Церква св. Василя (1866) в державний реєстр пам'яток архітектури не потрапила, очевидно, через "юний" вік, хоча з точки зору архітектури вона непогана - гармонійна і пос-правжньому гуцульська. За місцевою поганою традицією святиня вбрана в бляху, лише нижня частина зрубу показує, якою гарною і справжньою могла б бути ця карпатська пам'ятка. А так... Ан фас - ну АН-2 перед рейдом полями на оприскуванні бараболі. :(

Дзвіниця теж постраждала від лискучої бляхи. Церква стоїть на цвинтарі, де древні хрести сусідють з свіжими. На одному з хрестів - дивне різьблене зображення пари: наче і розп'яття вірізьблено, і ніг в нижній частині лише дві, і хрест проглядається, а от обличь чомусь два. Одне - жіноче, в хустині. Дивно. Якщо хтось зможе це пояснити, буду дуже вдячна.

Скошена серед поховань трава зібрана в копиці. Мене це чомусь здивувало.

В храмі не лише поставилися приязно, а й самі запропонували піднятися на хори, щоб сфотографувати звідти. Більшість народу вбрана святково, на багатьох вишиванки, а вже на хлопчаках - так на всіх. Не сфотографувати юних гуцулів було неможливо - і мами і бабусі залюбки погоджувалися на мої прохання про кадр. Дякую їм всім, приємно, коли навколо приємні люди.

Від церкви відкривається прекрасна панорама Карпат і Черемоша внизу, через який на івано-франківський берег перекинутий навісний місток-кладка. Вода, не дивлячись на нщодавні дощі, в річці була досить чистою. Ех, чому я поїхала без купальника...