Хоча головну цікавинку цього подільського села я все ж бачила - палац генеральської вдови Е.Ценіної. Якщо доведеться розпитувати про напрямок місцевих, питайте їх, де школа або інтернат. Так надійніше. Ми розпитувати ненавидимо, ми довго тряслися вузькою вуличкою, яка ніколи не бачила асфальту. Вузькою і гірською якоюсь - будинки з одного боку від автівки були врівень з нею. а з іншого - десь вже глибоко внизу. Тому ми й Поділля, воно ж Пониззя. Яри в нас глибокі і мальовничі.
Існуючий палац виглядає старішим за свої справжні віки. Ні, не через стан - стан там більш-менш, і навіть склопакети у вікнах хоча б кольором мімікрують під дерево (як жовчно пише про цей палац поляк Збігнєв Хаузер в статті "Забуті польські резиденції в Україні": "через те, що палац зберігся в дуже доброму стані, варто припустити, що до 1917 року він належав росіянам"). Я про стиль. Коли всією Європою вже гуляв югендштіль, він же сецессія, він же ар-нуво, він же модерн, тут, у подільській глибинці, будували щось ампірно-ренесансне, греко-італійське, солідне таке.
Якою була садиба-попередниця з 1885 року, я не знаю - є лише відомості, що вона мали тільки один поверх. Кому вона належала, теж невідомо (принаймні мені). "Словник географічний Королівства Польського" згадує, що наприкінці ХІХ ст. у селі мешкало 1280 людей, а належало воно колись до Дзержків (Dzierzkow), а потім до професора київського університету Тричла (?). В селі також були власності шляхтичів Падлевських і Лазовських.
На початку ХХ століття Котюжани купує відставний царський генерал Ценін (гігл про такого нічого не знає), але натішитися спокійним життям у селі він не мав часу. Революції вже були в повітрі, привид комунізму розмножився і блукав вже не лише марксовою Німеччиною - коротше, садибу у 1910 році спалили. Тому відбудовувати оте згарище взялася вже вдова генерала - у 1912 р. (за іншими даними, вона ще не встигла овдовіти на той момент. просто чоловік у неї був картярем, то ж вона записала маєтність на себе - аби останній палац у карти не продув).
Проект нового будинку на основі залишків попереднього створив петербурзький архітектор Оскар Рудольфович Мунц (1871-1942), уродженець Одеси і голандець за походженням (він був сином генерального консула Нідерландів у Російській імперії).
Від Давньої Греції тут барельєфи на теми античних міфів: прямокутні і тондо. Від Італії - велика, залллята сонцем аркадна лоджія (теж з псевдо-античними барельєфами на стінах). На карнизах - декоративні вази (вони, як не диво, збереглися, хоча саме такий декор облітає найпершим). Можливо, у нішах колись були скульптури - от це вже невідомо, ніякі статуї не збереглися.
Інтер'єри в споруді цілком нові (я у вікна заглядала), ніяких згадок про генеральшу.
Парк біля палацу вже теж не той, що колись був. Ми літали над ним коптером - і я не помічала ніяких цікавинок. А слід було прогулятися до містка-акведука. Парк же чималий, аж до річки Лядави доріс, має кілька джерел. Але для цього тут треба бути не в дощовий червень. що перетворює Поділля на джунглі, а десь ранньою весною.
Кам'яний стіл, який колись був у парку, тепер стоїть біля палацу, під стовпом з вказівником "Сховище". Клумба перед палацом заселена страшненькими саморобними ведмедями, лебедями і лелеками з шин та пластикових пляшок. Це страшно здешевлює яскраву і помпезну архітектуру садибного будинку, але в селах таке пластиково-гумове неподобство, на жаль, дуже люблять.
Коли пани і генеральші морально застаріли, у палаці спочатку влаштували рабфак для дівчат і жінок - школу для дорослих. Панський маєток віддали дітям у 1939 р. - для дітей репресованих радянською владою. Діти-сироти пересиділи тут німецьку окупацію: спочатку вихователі спробували їх вивезти на возах, але дійшли лише до Умані. звідки були змушені повернутися. На стіні навіть висить меморіальна дошка, що сповіщає про цей факт. А є ще короткометражка від кіностудії ім. Довженка "Котюжанські матері", знята у 1976 р. Дуже, дуже важка. :( Додивитися до кінця чесно не змогла - зламалася на моменті, коли німці приїхали забирати єврейських дітей. 130 дітей-сиріт котюжанці виховували за власні кошти. 124 з них вижили. З 1979 року тут школа-інтернат для дітей з вадами розумового розвитку.
Тридільна і триверха мурована церква у селі повторює абрисами свою дерев'яну попередницю з 1700 року. Та згоріла в радянський час.
