Замок знаходиться на території бувшої місцевої лікарні, але ворота туди відчинені і можна вільно пройти на територію, що вся обсажена яблунями (всі різних сортів, сама перевіряла :)) та кущами шипшини. В залишках однієї з башт на східній стороні знайдете милий такий смітничок, а в підвалинах в‘їздної брами хтось спритно влаштував собі комору, де зберігає (судячи з запаху) картоплю та капусту. (Інформація з 1999 року, на 2006 рік ситуація змінилася: лікарня переїхала в нове приміщення, замок навіть без такого картопляного газдування занепадає на очах).

Обходите стіни навколо. Чудовий зразок бастіонної споруди, ага. А це що? З того боку, де над урвищем до мурів туляться сільські хати, великий шмат стіни просто... впав. А біля сусідської господи - купа каміння.

 Розбирають? Ну я зараз тут влаштую!

 В хаті нікого. Малий голодний песик заходиться в гарчанні. Сусіди пояснюють: Хата Марії Михайльчук, медсестри, вона на чергуванні в лікарні. Де лікарня? Ага. Іду. Мене пробує зупинити Pettifogger, але де там мене зупиниш в такому стані.

При вході прошу покликати пані Михайльчук. "А вам яку саме?" Їх, виявляється, в Чернелиці відразу три. Пояснюю, яку. Ага, на другий поверх.

Пусті коридори лапають в пастки кутів сонце. Дві жінки, молодша, з інтелігентним обличчям, і старша, в хустці, говорять в кабінеті.  Влітаю я. Буча, зараз буде буча!

Була.

 Conclusion: мене переконали, що замок впав сам, причому ще 7 років тому, каміння біля хати - з кар'єру, а її прадід (хоча вона не з Чернелиці) ще своїми руками замок відстраював. Молодша жіночка бідкалася за долю пам'яток Чернелиці. На мене зійшла з небес Слава після її слів: "А ви знаєте, навіть В КОМПЬЮТЕРІ є про Чернелицю! Щопрада, там написано, що дороги сюди погані, але ж це правда!"

Так от. Пізніше з'ясувалося, що станом на жовтень-2005 ця сторона замку була в повному порядку, таких падінь там не було помічено. Виходить, пані Марія мене надурила.

На відміну від більшості оборонних споруд, замок в Чернелиці лежить не на пагорбі, а на рівній місцевості. Пагорби є, де ж вони дінуться - все-таки Дністер близько з його височенними на цьому шматку течії берегами. Але замок - на рівнині.

Будівництво форпосту стартувало на початку XVII ст. Ще недобудований замок у Чернелиці зруйнували козацькі загони під час Визвольної війни в 1648-1654 рр.

Закінчив будівництво бастіонної фортеці ще до 1659 р. Міхал Єжи Чарторийський (1621-1692), воєвода брацлавський. Свідчить про це герб його дому та інструкція шляхти з Галицького сеймику 1659 р., яка рекомендує королю компенсувати кошти, витрачені князем на фортифікацію замку.

Замок квадратний в плані, оточений мурами та земляними насипами. Фортечна територія займає 2,5 га. Наріжжя зміцнені чотирма чималими бастіонами. Мури куртин були два метри завтовшки та шість метрів заввишки. До західної куртини був прибудований палац з одноповерховою, з пілястрами в‘їздною вежею по центру. Зараз ця вежа - найвражаюче, напевно, замкове місце. Зовні вона багато декорована різьбою та гербом Чарторийських, хоча велика частина цієї декоративної розкоші вже обсипалася.

По боках від вікон – великі волюти. Від гербу не так давно відірвалася частина ліплення, але ще можна простежити обриси вершника зі зброєю - це "Погоня", один з найвідоміших гербів Речі Посполитої. 

 З внутрішньої сторони в'їздної брами (та й взагалі замкових споруд) декору менше, але там теж є герб княгині Єфросинії "Пилява"(Pylawa) та ініціали: E(ufrozyna) S(tanislawska) X(iezna) C(zartoryska) W(ojewodzina) B(raclawska). Також збереглися різблені ранньобарокові сандрики вікон.

В 1672 та 1676 рр. замок сильно постраждав під час війни з турками, що добралися навіть до цього найсхіднішого правобережного форпосту Речі Посполитої на Дністрі. По відбудові комплекс відігравав важливу роль під час польсько-турецької війни в 1685-1691 рр.

Ще коли польський король Ян ІІІ був просто гетьманом Яном Собеським, він зупинявся у житловому одноповерховому будинку, що стояв на території замку. До нашого часу та споруда не збереглася.

Після Чарториських замком володіли Галеські, Потоцькі, Станецькі, Ценські. На початку 1830-х рр. маєток належав Теклі Раціборській, у 1850-1860-х рр. - Наполеону Раціборському. Близько 1880 р. Чернелиця з замком перейшла до Кароля Краснопольського, а на початку ХХ ст. та в міжвоєнний період - до Тереси Петрович та її компаньйонів (ті постійно змінювалися). 

"...Чернелиця, містечко в повіті Городенківськім. На правому березі Дністра, на півмилі від цієї ріки, над потоком лежить занедбаний замок, який у загальних штрихах в цілому зберігся..." Так розпочинає свій опис чернелицької твердині історик-краєзнавець О.Чоловський. Про замок згадують: "...Замок розташований у східній стороні містечка, на легкому скелястому піднесенні, доступному тільки зі сходу. Являє собою зразок фортець, які будувалися на Русі, — з однією тільки відмінністю, що там ті споруджувалися із землі і дерева, а тут дерево і земля замінені муром. Ця місцевість з горою займає площу 4 морги. Стіни чотирикутника товщиною 2 метри і висотою 2,5 м вимуровані з лупаного каменю і упорядковані бійницями для ручної зброї. В середині західного муру, збереженого відносно краще, знаходиться двоповерхова квадратна вежа, покрита дахом, в якій є аркова в'їзна брама, архітектурно оздоблена, чим і привертає до себе увагу. Фасад її зовнішньої сторони оздоблює великий герб "Родоп", вирізьблений з каменю, але пошкоджений власне в тім місці, де мав би бути вирубаний рік. Від таблиці залишилось тільки обрамлення. По правій стороні брами є отвір для гармати, по лівій — вхід до підвалів. Внутрішній фасад вежі оздоблює герб "Ріlаwa", розміщений теж над одвірком брами з літерами Е.З.Х.С.УУ.В, що означають: Єфросинія Станіславіцька, княгиня Чарторийська, воєводина Брацлавська (друга дружина князя Михайла Чарторийського). Житлові кімнати по боки брами знищені і використовуються під стайні. Другий поверх порожній. В центрі просторої площі, оточеної фортифікаційними мурами, яка використовується під овочевий город, ближче до південно-західного рогу підноситься невеликий одноповерховий житловий будинок. Збудований він з лупаного каменю, з гарно різьбленими одвірками і віконними рамами, і дотепер зберігся добре. Мешкає в ньому теперішній власник Самуель Мосберг, який хотів у минулому році замок перебудувати. Але розпорядженням Городенківського староства під загрозою кари це робити заборонялось.
В часи молдавських походів Яна III в роках 1685-91 відігравав важливу роль, бо служив місцем зберігання провіанту і фуражу. Сам Собеський в ньому кілька разів замешкував. Служив він за помешкання наступним власникам: Галецьким, Потоцьким, Стадницьким і іншим, чи їхнім орендарям.
Не обминула замку й усна народна творчість. Бо чим старіші стіни, тим неймовірнішими легендами і переказами обростають вони. Одна розповідає про те, як король Ян Собеський під час війни з волохами і турками спорудив у своєму замку підземні ходи на випадок облоги і втечі: один — до Дністра, а другий — до костелу в Городенці. Підземний хід тут справді існував, тільки пролягав він не до Городенки, а до костелу в Чернелиці i проходив під сучасною головною вулицею селища.
Друга — про те, як княгиня Єфросинія, обдурена пахолками, які підробили листи її чоловіка, розтратила багатство братів Чарторийських, будуючи в час їхньої відсутності та без їхньої згоди костели і церкви в окрузі, через що, дізнавшись правду, наклала на себе руки. Третю легенду — про кохання княгині, записану понад двадцять років тому Ярославом Ярошем, наводимо повністю:

"Красну та славну жінку мав володар замку Михайло Чарторийський. З лиця Єфросинія була красунею чорнолицею. Не один панок задивлявся на її гнучкий стан, милувався лебединими рухами. Бачив усе те чоловік, але виду не подавав.
Одного вечора наказав князь Чарторийський готувати до виїзду коней. Світ-рання він вирушив на війну під Відень, а Єфросинія залишилася самотньою сидіти вдома.
Злітали дні. Життя в замку пливло тихо, спокійно. Нудно було княгині самій у просторих палатах, і вона вирішила щодня робити прогулянки на коні. Щоб її ніхто не впізнав, переодягалася в просте сільське вбрання і виїхала в поле, ближче до Дністра-ріки.
Красуня-княгиня могла годинами пролежувати серед високої отави і дивитися у глибоку синь, по якій пропливали хмарини. Кінь пасся оддалік, але Єфросинії вистачало легко сплеснути в долоні, як він заявлявся біля неї.
Стояла літня спека. Єфросинія хотіла же вертатися до замку, але зобачивши ьершника, що скакав назустріч їй, вирішила почекати.
— Доброго дня тобі, красуне! Вона повільно звела великі карі очі. Проти неї на коні сидів вродливий обидва сільський хлопець. На його вишитій сорочці пломеніли калинові китиці, зелен-лист барвінку.
— І тобі доброго, — посміхнувшись, відповіла.
— Додому? — спитав тихо. Ствердно кивнула головою.
— А то далеко?
— Та й не близько, — гордо відповіла пані.
— Заки дойдеш, то чисто спечешся. Може води?.. Ось тут поруч є джерело...
Досхочу напившись холодної джерельної води, Єфросинія скочила на коня. Гнідий рушив... Услід — юнак.
Порівнялися. Незчулася княгиня, як опинилася на колінах в юнака. Лице її запломеніло жаром, і вона заллялася дзвінким сміхом. Той сміх чимдужче наростав, шаленів. Заледве стримала себе.
— Пусти...
Відчувши на своїй спині княгиню, кінь пішов жвавіше. Доїхали до того місця, де зустрілися. Зиркнула на юнака. Вираз його обличчя був невимовно благальним і сині очі-зірниці ніби мали щось казати.
її силует зник у видолинку. Надходив вечір. У повітрі чулися духмяні солоди, а сонце, ніби вогняна білка, перестрибуючи з хмари на хмару, мчало до обрію...
Через день вони знову зустрілися. Потім ще й ще. Так і сплелася любов. Іноді до ранку блукали луками, сп'янілі від палких обіймів.
Про любов княгині довідалися в замку. Недобра слава пішла про Єфросинію. Дійшло й до неї, та не зважала на те. Продовжувала зустрічатися з тим, хто полонив її душу.
Швидким алюром до замку вершник примчав. Його кінь був увесь у піні, важко дихав. — Князь їде... — ніби сурми стрепенулись голосні. В скронях Єфросинії натужно загули, забамкали дзвони. Вона не знаходила собі місця в замку. А коли далеко на дорозі з'явилася князева карета, вона з найвищої стіни стрімголов кинулась донизу, щоб не бути більше з нелюбом.
Гірко переносив смерть дружини Михайло Чарторийський. Він наказав замурувати тіло жінки в стіну замку, а її ініціали викарбувати над головною брамою.
Відтоді цю місцевість на честь смаглявої чорнявки-княгині почали називати Чернелицею..."

Роман СМЕРЕЧАНСЬКИй Володимир НИКИФОРУК

Багато інформації нижче -  зі статті про чернелицький костел з 18 тому "Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego"(Краків, 2010 р.).  

Костел у стилі Відродження, мурований, хрестовий в плані, з граненими бічними гілками-апсидами було закладено на кошти вже відомого нам подружжя Міхала Єжи та Єфросинії Чарторийських у 1661 р., а повністю зведено у 1669 р.

Костел планувався як монастирський - магнати запросили до Чернелиці домініканів. З фундаційного акту відомо, що в поселенні була вже римо-католицька каплиця, стара та (ймовірно) дерев'яна - а також що подружжя зобов'язувалося утримувати при кляшторі чотирьох монахів. На домініканський монастир йшла десятина з сіл Вільховець, Чортовець та Тишківці. Акт підтвердили до 25 жовтня 1662 р. архієпископ Ян Тарновський, а 17 травня 1663 р. король Ян Казимир. Протокол візитації костелу в 1820 р. згадує як факт, що освячення першого каменю під костел Архангела Михаїла відбулося у присутності архієпископа Тарновського, а костел збудовано у 1669 р. на кошти княгині Єфросинії. 

 Згідно з візитацією 1708 р., у храмі був прикрашений численними вотивами образ Богоматері Ченстоховської, намальований на дошці і прикрашений блакитною текстильною сукенкою (?). Всі потрібні для служб начиння були з позолоченого срібла. . з 19 орнатів (одягу для літургій) один був з "багатого перського сукна". Храм мав 4 дзвони та сигнатурку "на куполі". 

У 1739 р. костел пограбували російські війська. 

У 1772 р. візитація згадує, що у Михайлівському храмі було сім дерев'яних та частково позолочених вівтарів, амвон та гарні хори. Все було у храмі, не вистачало тільки дзвіниці. Невдовзі збудували і її. 

З опису храму, зробленого під час візитації у 1775 р., відомо, що стіни його не були потинькованими, а вівтарі були пофарбовані у блакитний колір та щедро позолочені. Головний вівтар був "структури старосвітської, але гарний". 

За указом австрійського імператора від 14 квітня 1787 р. кілька домініканських монастирів на Галичині ліквідовувались. У тому переліку була й Чернелиця. Тільки де австрійський цісар - а де містечко над Дністром. Обитель продовжувала якось існувати - бо документи за 1815 р. згадують, що тут все ще мешкало четверо монахів. 

У 1807 р. храм отримав орган - його за власні кошти придбав вікарій Вінцентій Томашевський. У нього також була велика бібліотека. котру він заповідав колегії вікаріїв львівської катедри.  

 Візитація 1820 р. показала дуже кепський стан зовнішніх мурів святині - з них пообивався тиньк. Амвон на той час вже зітлів від старості - і десь поділися всі срібні літургічні начиння, котрих колись було так багато. Про поганий стан храму згадують і візитації 1828 та 1830 рр. 

Ймовірно, під час повторного освячення костелу в 1833 р. архієпископом Андрієм Алоїзієм Анквічем храм змінив своє ім'я - став св. Антонія. 

У 1927 р. Ян Войточич з Перемишлян виготовив проекти нового головного вівтаря та амвону. Чи були ці проекти реалізовані, невідомо.

Після ІІ світової війни польське населення Чернелиці виїхало з України, прихопивши з собою більшу частину костельного майна. Станції хресного шляху потрапили до місцевої церкви. З 1948 по 1980 рр. святиня була складом. В 1985 р. гуцульські майстри виготовили новенький і гарний дах з ґонти.

Багато хто з туристів та краєзнавців пам'ятає фразу Г. Логвина про костел у Скалі-Подільській: "Останнє відлуння готики в Україні". А польські дослідники (зокрема Томаш Зауха) вважають таким от відлунням саме костел у Чернелиці.

З північного заходу до будівлі приєднана башта з гвинтовими сходами всередині, що веде на хори. Потрапите туди - вважайте, вам пощастило. Ну або ви ну дуже ризиковна людина. 

Місцеві підлітки влаштували в храмі пожежу в 2005 році, з того час костел стоїть без даху і надії на одужання.

Головний фасад увінчано трикутним фронтоном, який прикрашено нішами, фланкованими акротеріями та обелісками, а вхід виділено кам‘яним ренесансним різним порталом з гербом. Герб - "Погоня", той самий, який зустріне вас і в замку. Різьблення - чудове.

Костел з‘єднано з замком підземним ходом - і це не легенда, як часто буває. Хід таки існує. 

На стінах до пожежі чудово було видно залишки клеєвого живопису, в якому переважали геральдичні мотиви. Зараз їх видно дуже подекуди, дуже фрагментарно - бо костел страшезно хворий. Безнадійно.

Точно невідомо, коли була заснована римо-католицька парафія у Чернелиці. В літературі зустрічаються дати 1661, 1662 або взагалі початок XVIII ст. До парафії свого часу входили також цвинтарні каплиці у Чернелиці (1837) та Копачинцях (1888) та родова каплиця (в якій за потреби могло поміститися аж 300 людей) при палаці Раувідів у Дубках.