Тут був замок, зруйнований у часи Хмельниччини. Як і більша частина Поділля, з 1672 по 1699 р. місто належало османам, було сильно спустошене. Хто міг - втік, тому після Карловицького трактату Замойський мусив заселяти свій подільський Гродек мазурами з-над Вісли. Так і повелося: Городок був і залишається оплотом подільського католицизму.
Міські права були закріплені грамотою 1786 р. На той час в Городку було два костели, широко відомий на Поділлі францисканський монастир з "чудотворною" іконою Антонія Падуанського та Георгіївська церква, дерев'яна синагога з XVI ст., п'ять молитовних будинків; працювали цехи свічкарів, гончарів, кравців та чинбарів. З ІІ поділом Польщі Городок потрапляє під російську імператорську п'яту - і сюди (традиційно) масово їдуть іудеї. Настільки масово, що протягом століття вони переважатимуть за численністю і католицьку (2688 осіб), і православну (1842 людини) частину міста: 3325 чоловік за переписом населення на початок ХХ ст.
В 1839 р. запрацювала городоцька цукровня барона Гейсмара. Були ще ливарно-механічна майстерня Мельхерта та Єфімова, склади угорських вин (токайське хто ж не любить), працювали ремісничі майстерні та маленькі заводики, які продукували щось з глини (ну, чим багаті...). Для художнього розпису порцеляну з Відня та Праги везли аж у Городок.
Оселився барон начебто у замку, перебудованому під свої потреби.
З 1875 р. і аж до революції Городок належав Виноградським.
Цукор і глина були для Городка синонімами процвітання: після Другої світової тут запрацювала ще одна цукровня, а місцеві гончарі славилися на все Поділля.
Католицький храм існував тут вже у 1496 р. (зруйнований татарами у 1582 р.). Ян Замойський у 1778 р. вибудував у місті над Смотричем новий храм, присвячений св. Станіславу (його знищили у 1936 р.). Успенську церкву хроніки згадують з 1530 р. Крім францисканів, у місті були й монахині-сестри милосердя, котрі утримували шпиталь та школу для дівчат. Придушення польського повстання у 1831 р. боляче вдарило по Городку: монахи покинули місто.
Теперішній костел св. Станіслава, може й нецікавий архітектурно, важливий іншим: це був ПЕРШИЙ костел, зведений у радянській республіці (де ще наприкінці брежнєвських 1970-х зводили храми? Та ніде!)
Зараз Городок знову - оплот подільського католицизму (три діючих костели на 16 тисяч жителів, самі розумієте). З дитинства пам'ятаю, як віруючі саме римо-католицької конфесії їздили до Городка на служби (поки не віддали віруючим храми у Кам'янці). Тут біля костелу - велика споруда семінарії (а ще є Інститут богословських наук і будинок милосердя для літніх людей). Сам костел, як і статуї, що його, так би мовити, _прикрашають_, туриста зацікавлять лише як прояви відверто-релігійного кітчу, а от пос тарому цвинтарю навколо храму походити варто.
Заіржавілі, але все ще вражаючі, масивні надгробки ліворуч від головного входу до храм - потойбічні мігранти. Монументи з поховань родини Скибневських привезли сюди зі зруйнованого маєтку в селі Нове Поріччя Городоцького району (там, видно, селяни були настільки дикі, що залишати залізні монументи було небезпечно - розтягнуть на брухт). Особливо розчулює болісна епітафія на надгробку Антоніни з Залеських Скибневської, яка померла 17 грудня 1853 р.
З протилежного від храму боку серед кам'яних хрестів є два цікавих надгробка, виготовлені ливарниками. На височенному, багатофігурному хресті на похованні Яна Третецького впадають в око дві жіночі фігури у підніжжя хреста. Можу помилятися, але вони, здається, робилися не без впливу великої картини "Свята Анна з мадонною та немовлям" Леонардо да Вінчі. Принаймні, відсторонений погляд, неймовірна жіночна м'якість обличь, потойбічна посмішка - дуже вийшло по-леонардівськи.
